Не наш союзник: які ризики несе різке зростання популярності британських ультраправих

До дострокових парламентських виборів у Великій Британії лишилося менш як два тижні, й видається, що ризикова ставка прем’єра та лідера консерваторів Ріші Сунака не спрацювала.

І хоча очікувана перемога Лейбористської партії та прихід Кіра Стармера на посаду британського прем’єр-міністра не несе загроз Україні, одночасно консерватори створили ще одну проблему – і собі, й іншим країнам, включаючи Україну.

Ця проблема – різке зростання рейтингів ультраправої, євроскептичної та популістської партії Reform UK.

Дійшло до того, що минулого тижня ця політсила вперше перегнала Консервативну партію в загальнонаціональних опитуваннях.

Реклама:

Так, у Британії діє мажоритарна виборча система, яка віддає перевагу великим партіям із потужними регіональними осередками. І мільйони голосів за Reform UK не обов’язково конвертуються в десятки місць у Палаті громад – радше навпаки: одне з останніх опитувань дає їй п’ять мандатів.

Але тут важить не так результат, як символічна поразка консерваторів. Якщо одна з двох «великих партій» програє нещодавньому політичному проєкту, це не може не вплинути на підтримку з боку донорів та електорату. До того ж у лавах торі вже не перший місяць тліє конфлікт між поміркованими та ультраправими – й останні вже почали придивлятись до Reform UK.

Тому варто детальніше розібратися у феномені цієї партії та її лідері Найджелі Фараджі, якого навіть вилиті на голову мілкшейки не зупиняють від мети «підірвати торі зсередини».

А разом із тим – з’ясувати, які ризики для України несе їхнє підсилення.

Ветерани євроскептицизму

За майже пів століття перебування в Європейському Союзі Британія стала свідком не одного проєкту, який намагався грати на євроскептичних сентиментах виборців. Консервативна партія, звісно, теж грала на цьому полі, в її лавах існували прихильники того, що ми тепер називаємо Brexit – і все ж у її передвиборчій програмі він не згадувався.

Першою партією, яка досягла електорального успіху саме через підтримку виходу Британії з Європейського Союзу, стала Партія незалежності Сполученого Королівства (UKIP).

Своє сходження в британську політику UKIP почала так собі: на виборах до парламенту 1997 року здобула близько 1% голосів, двома роками пізніше – отримала три місця в Європарламенті.

Згодом євроскептики почали поступово нарощувати популярність: на тлі фінансової кризи 2008-2009 років вони отримали аж 13 євромандатів, а в 2014-му – узагалі вийшли на перше місце на євровиборах й отримали 24 членів Європарламенту.

Тоді вперше у новітній історії Британії перше місце на національних виборах посіли не консерватори і не лейбористи.

Може здатися іронічним, що партія, яка виступає за вихід із ЄС, бере участь у виборах до Європарламенту і навіть перемагає. Та насправді це звичайний розрахунок: представництво в цьому органі було чи не ключовим джерелом її фінансування.

Хоча й у національній політиці UKIP також була далеко не останньою партією: хоча специфіка британської виборчої системи нівелює загальнонаціональну підтримку на користь голосів за конкретних кандидатів, у тому-таки 2014-му євроскептики отримали собі першого депутата в Палаті громад на довиборах.

Роком пізніше, на парламентських виборах, UKIP знову отримає одного депутата. Але, знову-таки, за неї віддали голоси чотири мільйони британців – або 13% усього електорату. До того ж на місцевих і регіональних виборах євроскептики мали обмежені, але успіхи: їм навіть вдалось отримати кілька мандатів у парламенті Уельсу.

Падіння UKIP було так само стрімким, як і злет.

Кульмінацією став, звісно ж, референдум про вихід Британії з ЄС 2016 року, де партія асоціювала себе з однією з провідних ініціатив на підтримку Brexit – Leave.EU.

Та після референдуму над UKIP нависли два питання: якщо Brexit таки стався, що буде в основі ідеології партії, і звідки брати гроші, коли вже не вийде обиратись до Європарламенту?

Порядок денний Brexit поступово перебрала на себе Консервативна партія, що була при владі й, власне, відповідала за його втілення. 

У лавах євроскептиків почалася стрімка зміна керівників, декотрі з яких не протримались на посаді й місяця. Зрештою, UKIP у певний момент, відчайдушно намагаючись завоювати хоч якусь електоральну нішу, перетворилась у крайній правий антиіммігрантський і антиісламський проєкт.

А остаточного цвяха в труну партії забив її колишній лідер Найджел Фарадж, заснувавши наприкінці 2018 року «Партію Brexit» (попередницю Reform UK). 

Партія як власність 

Політичні сили штибу UKIP та «Партії Brexit» у політології називають «партіями одного питання»: їхня програма зосереджується лише на одній темі, яка в певний момент часу резонує з виборцями. Але так само справедливо назвати їх «партіями однієї людини», і цією людиною буде не хто інший, як 60-річний Найджел Фарадж.

Фарадж багато в чому протестував на собі технологію, яку потім продемонструє Дональд Трамп на виборах у США.

Він – виходець із багатої сім’ї прихильників Консервативної партії, навчався в приватній школі, але кинув університет для роботи на Лондонській біржі. Хоча Фарадж і долучився до консерваторів, на виборах він підтримував більш євроскептичних «Зелених», а від моменту заснування UKIP – перейшов до неї.

Найджел Фарадж зрештою очолив партію у 2006 році й із невеликою перервою перебував на цій посаді десятиріччя. Тодішня популярність UKIP – багато в чому результат його зусиль.

Фарадж намагався відійти від іміджу «партії одного питання» та робив наголос на інших неоднозначних у британському суспільстві темах – наприклад, нелегальній міграції, зміні клімату та зменшенні податків. Лідер UKIP також активно звертав увагу на роботу в регіонах, намагаючись транслювати успіхи партії на євровиборах у здобутки на виборах національних.

Але, певно, ключову роль зіграв образ «простого хлопця», який він грав на публіку.

Якщо точніше – «простого неполіткоректного хлопця».

Лідер UKIP міг запросто хильнути чи викурити сигару на камери, висловлюючи зневагу до «істеблішменту», а також імпровізував під час публічних виступів.

Одним із найбільш, скажімо так, виразних прикладів стала гнівна тирада Фараджа в Європарламенті у 2010 році у відповідь на виступ тодішнього президента Європейської ради Германа ван Ромпея. Він безапеляційно заявив, що ван Ромпей має «харизму, як у вологої ганчірки», й зовнішність «низькопробного банківського клерка».

Така витівка коштувала Фараджу догани й позбавлення євродепутатської платні на десять днів. (Як ви могли здогадатися, лідер UKIP за свої слова не перепросив і не шкодував.)

Людина, яка «ніколи не хотіла бути кар’єрним політиком», тричі оголошувала про відставку з посади лідера UKIP – у 2009-му, 2015-му і 2016-му роках, востаннє – після референдуму про Brexit. І тільки з третьої спроби Фарадж «розлучився» зі своїм політичним дітищем, яке після того одразу почало занепадати.

Натомість уже згаданий новий проєкт Фараджа, «Партія Brexit», не лише переміг на останніх в історії Британії євровиборах, а й з власної волі допоміг Консервативній партії на чолі з Борисом Джонсоном здобути впевнену більшість у Палаті громад у 2019 році.

Тоді Фарадж безуспішно пропонував Джонсону піти на парламентські вибори разом, але й після відмови «Партія Brexit» вирішила не виставляти своїх кандидатів в округах, де консерватори мали найменше шансів перемогти – аби не розпорошувати голоси прихильників виходу Британії з ЄС. І, як ми знаємо, це спрацювало.

А коли Brexit уже відбувся, Фарадж змінив назву партії на Reform UK і взявся шукати свою електоральну нішу десь правіше від консерваторів.

Зручною нагодою для цього стала пандемія COVID-19: партія критикувала коронавірусні обмеження – достоту як праві популісти в інших європейських країнах.

Ну а у 2021 році Найджел Фарадж – так, у це тепер важко повірити, але все ж – оголосив, що йде з посади лідера Reform UK та «назавжди» зрікається політики. Незабаром після цього він стане ведучим британських правих ЗМІ, зокрема популярного серед консерваторів телеканалу GB News. Де, до слова, підсвічував діяльність свого дітища.

Але є одне «але». Reform UK – це не звичайна британська партія.

На відміну від інших політсил Британії, які є так званими неінкорпорованими об’єднаннями, які не мають формальної юридичної особи (одна з найближчих аналогій – профспілка), партія Фараджа зареєстрована як товариство з обмеженою відповідальністю. І Найджел Фарадж був директором цього ТОВ із контрольним пакетом в обсязі 53% акцій, а також із посадою «почесного президента» – і до, і після 2021 року.

Тож коли Фарадж оголосив про участь у дострокових парламентських виборах 4 липня й повернення на посаду лідера Reform UK на п’ять років, цей крок призвів до радше символічних, аніж юридичних змін. 

План, що провалився

На нинішніх парламентських виборах Reform UK стала альтернативою Консервативній партії, яку останні роки переслідували скандали та внутрішні протиріччя між більш поміркованим і крайнім правим крилом.

Подейкують, що рішення прем’єра й лідера консерваторів Ріші Сунака оголосити дострокові вибори до Палати громад керувались логікою Девіда Кемерона (нинішнього міністра закордонних справ): він ініціював референдум про Brexit, аби перехопити ініціативу в тодішньої UKIP. 

Так і Сунак хотів провести вибори до того, як Reform UK остаточно «стане на ноги» й зможе підготувати кандидатів.

Контекст подій відмінний, але ситуація для торі, схоже, повторюється.

Після формального повернення Фараджа до керівництва Reform UK партія стрімко набирає рейтинг і вже випереджає консерваторів у загальнонаціональних опитуваннях. І хоча ці відсотки не транслюються в місця у Палаті громад, тут радше важить символічний момент.

По-перше, Reform UK стягує частину електоральної бази Консервативної партії, а отже, ще більше підриває її й без того похмурі перспективи на виборах. Причому обидві політсили грають, по суті, на тому самому полі – й торі мало що можуть протиставити Reform UK.

По-друге, перейти до партії Фараджа можуть не лише виборці консерваторів, а й політики. Навесні один із депутатів партії Сунака так і зробив, ставши першим представником Reform UK у Палаті громад (від якої він іде і на дострокових виборах). Немає жодних гарантій, що подібні випадки не повторяться в майбутньому.

По-третє, партія Фараджа зараз цілком може відновити державне фінансування. Для цього їй достатньо отримати 150 тисяч голосів і хоча б одне місце в Палаті громад. А опитування показують, що обидві ці задачі вона виконує з надлишком (ба більше, Reform UK уже претендує на сім парламентських місць).

Це насправді було б непогано для партії, яка донедавна не могла собі дозволити винаймати штаб-квартиру, а для соціологічного аналізу покладалась на одну-єдину людину, а не внутрішні опитування та фокус-групи.

Якщо всі ці три чинники зійдуться, Reform UK може стати провідною альтернативною партією на правому фланзі британської політики з однією суттєвою перевагою – відсутністю 14 років при владі та втоми й розчарування виборців.

Тим паче, що політична програма Reform UK – тут ми не говоримо про їхню обґрунтованість чи втілюваність – мають вигляд «рожевих мрій» крайнього правого торі: різке зниження податків, відмова від «нульового рівня» викидів, заборона «трансгендерної ідеології» у школах, жорсткі імміграційні обмеження, вихід із Європейської конвенції з прав людини.

Певна річ, британська політика – річ непередбачувана. Так само як у 2016 році мало хто очікував перемоги прихильників Brexit, а у 2019-му – такої впевненої перемоги консерваторів, нині мінітріумф Reform UK – далеко не визначений наперед.

Щонайменше Найджел Фарадж не обов’язково переможе у своєму окрузі Клактон, хоча останні опитування й прогнозують таку можливість. Для багаторічного політика восьма поспіль поразка на виборах до Палати громад цілком може стати ударом, який спонукає його вже вкотре «піти з політики».

Та й партійні кадри Фараджа наразі не можуть похизуватися такою ж політичною вмілістю й досвідченістю.

Партійці Reform UK то Гітлера підтримають, то пошлють на три літери британську королівську родину.

Але якщо ж у Reform UK будуть реальні підстави говорити про перемогу, Консервативна партія виявиться затиснутою між молотом цих ультраправих і ковадлом лейбористів – приголомшлива перемога яких 4 липня вже, схоже, не піддається сумніву.

Ризики для України

Велику Британію – одного з ключових союзників України – чекатимуть серйозні й не обов’язково приємні для нас зміни. І хоча лідера Reform UK не можна напряму віднести до «друзів Путіна», проте часто його риторика є аналогічною заявам симпатиків РФ. 

Риторика Фараджа щодо України та Росії – якій він, очікувано, не приділяє такої великої уваги, як внутрішнім питанням, – лягає в канву правого популізму, який притаманний, приміром, угорському прем’єру Віктору Орбану.

В одному з нещодавніх інтерв’ю лідер Reform UK заявив, що Київ повинен почати «мирні переговори» з Росією, тому що ідея перемоги України – «курям на сміх», а постачання ЗСУ зброї лише затягує «глухий кут», в якому опинилась війна.

«Я думаю, ми повинні вести переговори, і, вважаю, Трамп підтримає такі переговори», – сказав Фарадж, висловивши сподівання на обрання президентом США республіканця (з яким у нього склались дружні відносини).

У тому-таки інтерв’ю Фарадж заявив, що поважає Путіна («не як людину», яка «вбиває журналістів», а як «розумного політичного менеджера», який так довго перебуває при владі) та Гітлера (як промовця, що «зачаровував небезпечним чином») – хай що це означає.

Добра новина полягає в тому, що така риторика з боку британської влади в найближчі роки точно не стане мейнстримом. 

Погана – що її носій очолює партію, яка може набрати мільйони голосів на майбутніх виборах.

Автор: Олег Павлюк,

журналіст «Європейської правди»