Table of Contents
«Ще перед самим вторгненням я знав, що точно піду у військо, якщо щось почнеться. Додаткової мотивації шукати не треба було», – розповідає про своє рішення долучитись до ЗСУ Михайло Безушко.
Він поставив на паузу свою кар’єру і став вогнеметником. До війни займався переважно музикою. Свого часу був солістом гурту Mad Heads UA, потім запустив проєкт MOLFAR.
У 2021 році Михайло випустив першу пісню з новим проєктом. Працювати далі завадила війна.
Реклама:
Зараз він захищає Україну в складі вогнеметного батальйону однієї з військових частин Командування Сил підтримки ЗСУ. Михайло розповів про те, як потрапив у військо, що таке вогнемет та як сприймається музика під час жорстокої війни.
Далі – його пряма мова.
Про шлях у війську
24 лютого 2022 року ми прокинулися від того, що прилетіло в Трипільську ТЕЦ. Спочатку вирішив перевезти сім’ю з Київської області на Тернопільщину, де було безпечніше. І вже 26 лютого за місцем реєстрації стояв у черзі в ТЦК.
Я знав, що маю воювати. Просто не знав, як це відбувається. Мені навпаки було цікаво. Ми тоді всі були заряджені. Тільки чекали, коли вже поїдемо на бойові дії.
Тоді навіть не треба було когось просити чи якось мотивувати. Всі шарили, чого і куди ми прийшли. І це було класно. Чого не можу сказати станом на тепер. Зараз трохи інакше. І від того трохи печально.
У військкоматі мені відразу сказали: «Друже, а ти не бажаєш освоїти професію сапера?». Я їм відповідаю: «Буду, хлопці, файно дякував, шос мені си не дуже хоче!». Вони мені: «Ну є ще вогнеметники, хочеш?». Я погодився, хоча до того взагалі не знав, що таке вогнемет.
Ми всі як уявляли? Що вогнемет – то такий наплічник, якась паяльна лампа в руках. Ти бігаєш з тим і палиш ворога полум’ям. А насправді це дуже крута штука, яка має надзвичайну руйнівну силу. Але то вже я дізнався пізніше, коли почав працювати.
Пам’ятаю один із ближніх боїв, коли вперше знищив ворога. Ми побачили групу з двох окупантів. Пропустили їх, бо позаду йшла більша група. Почекали, коли вони дійшли до певної точки і відкрили вогонь на ураження. Інакше ніяк – або ти їх, або вони тебе.
Реклама:
Про бойовий досвід
Перший наш бойовий виїзд був у Донецькій області. Крива Лука. Працювали з теробороною і ССО. Прямих сутичок у ближніх боях на тій позиції не було. Ми стояли по різні береги річки, мінометкою перестрілювались.
Потім з танковою бригадою брали участь у звільненні Ізюму, де вже були прямі зіткнення. Було важко в лісі – нова місцевість. Ворог замінував берег річки. І хоча піхота могла пройти, танки – ні. Ми залишились без важкої техніки, чисто з калашматами, не брали ні спальників, ні карематів. 5 днів спали просто на землі.
Далі була Луганська область, Кремінна, Кремінські ліси, працювали з 80-ою та 95-ою бригадами. Отримав перше поранення, акубаротравму (контузію – УП): зайчика від танка зловив (спалах від вистрілу танка – УП). Закрита черепно-мозкова травма. Таке собі відчуття.
Прокрапався, і далі ми прямували на Діброву, Ямпіль, де нас прикомандирували до бойових бригад. Потім перекинули на Запоріжжя, на Роботинський напрямок, де було аж занадто «весело».
Ми зайшли в «апендицит», тримали позиції, окупанти обстрілювали нас із трьох сторін. Жорстко було, висока інтенсивність обстрілів.
Пам’ятаю, як зайняв ворожу позицію, лисячу нору, а туди якраз прилетіла 120-та міна десь за три метри. Знесло дашок, який був присипаний бруствером. Пощастило, бо могло б там і закопати. Це була друга акубаротравма. Почав трішки недочувати на ліве вухо. Зараз, до речі, більш-менш відновився.
Я тоді ще й намагався писати музичку. Мав із собою ноут, сонячну батарею, яка від хлопців лишилася. Така фронтова студія була.
Роботинський напрямок, 2023 рік
Не скажу, що було щось подібне на різних ділянках, бо щоразу наче вперше. Хоча алгоритм дій ти знаєш і роботу робиш. Ми часто ходили зі штурмовими підрозділами. Власне вогнеметників і застосовують насамперед у штурмових діях.
Реклама:
Про специфіку вогнеметів і відчуття війни
Ручний піхотний вогнемет РПВ-16, який у нас на озброєнні, для людини невійськової нагадуватиме гранатомет. Але стріляє вогнемет термобаричними снарядами, ефект від пострілу прирівнюється до артилерійського. Вся фішка в «термобарі». Термобаричний заряд випалює кисень, створює вакуум. Тим, хто перебуватиме в радіусі дії, точно не позаздриш.
Вогнемет ідеальний для міських боїв. У лісовій місцевості треба дуже обережно застосовувати: зачепиш гілку – снаряд не долетить до цілі. Наробиш шкоди. Можна працювати й у полі, такий досвід я теж маю. Вогнеметник – ласа ціль для противника, головне, не затримуватися на позиції після пострілу. Час іде на секунди.
Враження від роботи з вогнеметом дуже яскраві. Ти робиш постріл, вогневий спалах спереду і позаду себе, а за декілька секунд термобаричний снаряд накриває позиції окупантів! Розумієш, що завдав ворогу потужного удару, який наближає нашу перемогу.
Коли виходиш на роботу, є відчуття чогось невідомого, мандраж. А коли виходиш на саме завдання, то приходить полегшення, і тоді працюєш чітко, зосередженіше. Можна порівняти з виходом на сцену перед виступом: спочатку є хвилювання, а потім вийшов – і все відступає на задній план. Ти просто працюєш.
Ручний піхотний вогнемет РПВ-16
Джерело: Командування Сил підтримки Збройних сил України
Емоційно на війні складно, але я себе вмію заспокоювати. В окопі якось сидів, з мишами грався. Мав сухий хліб, кинув миші – вона поїла, попищала і зрештою привела ще трьох мишей. Я їм ще хліба накидав. Вони почали битися за хліб. Скочили мені на ноги і почали битися прямо на ногах. Словом, і мишей погодував, і себе розважив.
А от реально важко було, коли ми спали на землі кілька днів під час Харківського контрнаступу. Була ситуація, коли ми розділились, і частина нашої групи потрапила під мінометний обстріл. Я забрав вогнемет свого побратима, його БК, відповідно мусив нести то все на собі і буквально вгрузав у землю від ваги. Було дуже важко йти, навіть дихати важко було.
Після бойових дій не лишається нічого живого. Коли ти бачиш ті огарки від лісу, від дерев, то серце обливається кров’ю. Я дуже люблю природу. Щодня ходжу на річку.
У нас в батальйоні є пес Майонез, який зі мною ходить на річку купатися. Він схожий одночасно на хаскі і на вовка, бо гарчить, як вовк, і має хвіст бубликом, як у лайки. Він спочатку перепливає річку, а тоді разом сплавляємось за течією.
Природу нам доведеться відновлювати після варварів, що прийшли на нашу землю. Наприклад, висаджувати ліс. І починати то робити треба вже. Ясна річ, там, де можна то робити.
У мене є хороший приклад. У селі на Тернопільщині моя хата стоїть під пагорбом, який раніше був голий. Але мої батьки ще малими засадили його саджанцями. І зараз той пагорб настільки заріс, що утворився повноцінний ліс, який з’єднується з Чорним лісом, що веде до Карпат. Тож колись посаджене зерно зробило велику роботу. В тому лісі тепер живуть різні звірі, розвивається екосистема.
Реклама:
Про творчість і війну
Чи бачив я себе військовим раніше? Військовим я себе ніколи не бачив. Але з початку служби відчував, що знаходжусь там, де маю бути. Так вже воно склалося, що я вже є військовим. Але я також хочу надалі писати музику.
Зараз, якщо чесно, не дуже пишеться. У важких умовах, на виїздах, як не парадоксально, творилося активніше, кілька пісень написав. Хочеться відкласти творчість на той час, коли буде спокійно. Водночас не кидаю те, що почав, бо можна все втратити. Треба постійно щось робити.
Михайло Безушко: Музику зараз слухаю рідко
Війна суттєво вплинула особисто на мене і на творчість у плані бачення, розуміння. До війни в мене були переважно легкі теми. Зараз є бажання писати глибші тексти. Мабуть, внаслідок пережитого досвіду.
Раніше я писав любовну лірику. Середньотемповий хіп-хоп, треп, повільний кач. А тепер хочеться чогось драйвового, навіть, можливо, рокового. Все-таки війна, бойові дії, ритм впливають на сам настрій і бажання писати. Я аналізую це і помічаю зміни.
Музику зараз слухаю рідко. Бувало, що місяцями нічого не слухав у навушниках. Просто не міг. Не скажу, що це прямо пов’язано з контузією. Просто часто зникав інтерес до музики.
Багато музикантів пройшли горнило війни. Тепер я один із них. Відчуваю потребу і навіть відповідальність розповідати про війну і воєнний досвід.
Є такий термін, який мені дуже подобається, самотрансценденція – внесок у наступні покоління. Це коли людина робить щось таке, що передається з покоління в покоління. Якісь ідеї, пісні, вірші тощо. Не хочу робити пісні, щоб вони були просто пусті. Хочеться зробити так, щоб був посил, щоб воно чіпало за душу.
Чому пісня подобається? Бо людина в ній знаходить щось близьке. Їй хочеться зіставити свій досвід із піснею. Враховуючи пережитий досвід, я думаю, що наші наступні покоління потрібно виховувати з розумінням того, що ми є українці. І що росіяни завжди будуть нашими ворогами. Все це так просто не минеться. І не забудеться.
У мене є пісня «Алхімія», записана в проєкті MOLFAR. На війні є своя алхімія, це якраз боротьба добра і зла. Хімічні процеси добрих і поганих елементів. Утворюється така каша, яка насправді не приносить задоволення ні тим, ні іншим. Але дуже не хочеться, щоб та, інша сторона була взагалі тут присутня.
Думаю, що алхімія добра переможе алхімію зла. Хотілося б саме так спрямувати всі ті процеси.
Реклама:
Про мистецтво в часи війни
Митці часто такі тендітні, такі крихкі душі. Загалом тонко душевно організованим важко було б на службі. Одна справа сольфеджіо і пасажі, інша – служба і війна.
Тебе не просто вибиває із зони комфорту, ба більше – з нормального існування, до якого ти звик. Тому я б радив музикантам долучитися до Культурного десанту. Я також долучився. Чекаю на відпустку, коли зможу трохи поїздити з виступами.
Микола Серга і Саша Чемеров, які продюсують те дійство, молодці, бо це суттєва підтримка для наших воїнів. На всіх бойових напрямках, у госпіталях, де реабілітуються наші військові, вони організовують концерти.
Також я давав недавно два концерти, де був благодійний аукціон. На одному збирали гроші на евакуаційні квадроцикли для 93-ої бригади «Холодний Яр». А у Франківську зі Степаном Гігою збирали кошти для 10-ої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
Мені цікаві благодійні ініціативи, ніколи не відмовляюсь.
Михайло Безушко: Військовим я себе ніколи не бачив. Але з початку служби відчував, що знаходжусь там, де маю бути
Культурний десант доводить, що мистецтво в часи війни важливе. Воно необхідне. Митці та креативні люди мали б активніше брати участь у підтримці військових. Прийти, пограти, заспівати, підтримати, сказати добре слово. Думаю, що митцям краще таким чином допомагати війську, емоційно розвантажувати.
Про особистий досвід на війні
Я зрозумів, що можу давати нормально тягла. Я й раніше міг, але війна навчила менше боятися. Але також менше відчувати. І це насправді дуже погано. Притуплюється багато відчуттів. Стає менше емоційних забарвлень.
Я б сказав, що став якийсь нейтральніший. Навіть у плані бачення смерті. Коли ти часто з цим стикаєшся, відчуття притуплюються, ти по-іншому це сприймаєш. Але я шукаю причинно-наслідкові зв’язки: чому так відбувається.
Також я став довше формулювати думку, повільніше говорити. Не знаю, може, через те, що менше соціальної, медійної активності, адже я вже два з половиною роки на службі. Думаю, що потім десь треба поїхати буде на якусь релаксацію і перезавантаження в гори.
Кардинально змінилися цінності. Зараз для мене основне – це мої найближчі і найдорожчі: сім’я, оточення. І те, що мені приносить задоволення: насамперед музика.
Мені стало важливішим людське, не матеріальне. А неважливою стала думка людей, які після повномасштабного вторгнення виявились не тими, ким були.
Реклама:
Про смерть, любов і перемогу
Чи думається на війні про смерть? Такі думки присутні, але не всі мої думки були про це. В критичні моменти проскакує: як воно станеться, як завершиться бойовий вихід. Бо щодня у нас були поранені, часто були двохсоті.
Притуплюються відчуття, бо це захисна реакція мозку, щоб ти не руйнував себе. Допомагає молитва.
Багато хто живе тим, що повернеться до своїх сімей, до своїх рідних. Багато кого це мотивує. Не просто вижити на війні, а і зробити максимально для перемоги в цій війні. Мене це мотивувало написати пісню «Чекаєш». Якраз на фронті, за декілька кілометрів від лінії зіткнення.
Наші рідні та близькі дуже нам помагають. І любов мусить бути присутня. Якби її не було, ми б не знали, за що боремось. Ми любимо наших близьких, коханих, наших батьків, нашу державу, мову і культуру. Якби ми цього не любили, ми б так відчайдушно не боролися.
Це також війна і за символічне: простір пам’яті, смислів та ідей, простір самоідентифікації та ідентичності. Не тільки за територію.
Віктор Іщенко, для УП
