Від »діалогу з Путіним» до допомоги Макрону: розповідаємо про нового прем’єра Франції Мішеля Барньє

Обурені заяви про «переворот» та «вкрадені вибори», погрози імпічментом, постійні зміни кандидатів та кандидаток на посаду прем’єра, яких за чутками розглядає Емманюель Макрон, та обіцянки політиків блокувати того чи іншого претендента – так можна коротко описати внутрішню політику Франції за останні два місяці.

На парламентських виборах, що відбулися 60 днів тому, багато хто чекав тріумфальної перемоги ультраправих – партії Марін Ле Пен та Жордана Барделли. Проте вони прийшли до фінішу лише третіми, а найбільше голосів отримав блок лівих «Новий народний фронт». 

Однак Макрон, партія якого на виборах здобула «срібло», поставив собі за мету сформувати такий уряд, який не включав би ані крайніх правих, ані крайніх лівих політиків – тобто фактичних переможців перегонів. Макрон відмовився призначати прем’єркою кандидатку Люсі Касте, визначену лівими – чим спровокував бурю критики від лівого табору. 

Публічна боротьба за уряд, втім, призупинилася на час Олімпійських ігор у Парижі, і це стало ще одним геніальним політтехнологічним кроком президента Франції: він оголосив «олімпійське перемир’я», тобто період без політичних змагань, і таким чином зміг збити поствиборчі емоції (у цей час одна з ключових країн ЄС залишалася без новопризначених прем’єр-міністра та уряду, але кого це цікавить під час свята спорту у Парижі!).

Реклама:

Після Олімпіади переговори, здавалося, знову зайшли у глухий кут: 4 вересня ЗМІ вже чекали оголошення про призначення, а натомість дізнались, що Макрон несподівано передумав призначати на посаду прем’єра кандидатів, яких вважали фаворитами. 

Але за добу Єлисейський палац знову здивував усіх, повідомивши про призначення прем’єром Мішеля Барньє, найбільш відомого як співавтор угоди про вихід Британії з ЄС.

«Європейська правда» пояснює, що це означає для Франції і України, а також що новий прем’єр говорив про нашу державу.

Досвід замість молодості

Якщо попередній прем’єр Франції, 35-річний Атталь був «новим обличчям» і наймолодшою людиною на цій посаді у новітній історії країни, то Мішель Барньє – його повна протилежність: він став найстаршим прем’єром в історії. 73-річний політик з багатим досвідом у Франції та на рівні ЄС, добре відомий у рідній країні та за її межами. Вони різні навіть на рівні ідеології: Атталь походить з лівої Соцпартії (звідки перейшов до політсили Макрона), а Барньє – твердий прибічник консервативної партії «Республіканці».

За межами Франції нового прем’єра знають передусім як перемовника ЄС щодо Brexit, тобто виходу Британії зі складу ЄС.

У своїй країні, втім, він має набагато глибший політичний спадок. 

Барньє вперше став депутатом Національної асамблеї у 1978 році. Відтоді він побував у ролі депутата і євродепутата, багато разів обіймав посади в уряді, опікуючись у тому числі закордонними та європейськими справами, двічі був єврокомісаром: з внутрішнього ринку та фінансових послуг.

Новий прем’єр Франції завжди належав до правих сил, але не ультраправих, а класичних («Республіканців» та попередніх партій-спадкоємиць політсили де Голля). 

У 2016 році, коли Британія почала процес виходу з ЄС, Мішеля Барньє призначили головним перемовником Євросоюзу щодо Brexit, і він довів цю роботу до кінця, хоч це й забрало набагато більше часу (фінальна угода була підписана наприкінці 2020 року). 

Слід визнати, що затяжна переговорна епопея з Brexit потребувала неабиякого дипломатичного хисту. Хто знає, чи не став цей досвід вирішальним фактором того, що Макрон у теперішній напруженій ситуації зупинив свій вибір саме на Барньє?

Тепер Мішель Барньє на прем’єрській посаді повинен буде знайти спільну мову з парламентом, у якому жодна політсила не має більшості, але серед найчисельніших груп – крайні праві та крайні ліві, політичні опоненти Макрона. 

«Умиротворення Путіна» у багажі прем’єра Франції

Мішель Барньє на попередніх посадах не опікувався Україною і лише дотично перетинався з «українськими» питаннями, зазвичай повторюючи офіційну позицію того органу, який він представляв. До прикладу, у 2015 році, у ролі радника Юнкера з безпекових питань, Барньє наголошував на необхідності відстоювати принцип територіальної цілісності держав, у тому числі України. «У цих питаннях не може бути поступок – ні з Кримом, ні з українськими територіями на Донбасі», казав він, наголошуючи, що РФ має «відступити з територій які є суверенною територією України».

Потім політик пішов з посад у владі Франції та ЄС і не був скутий якимись зобов’язаннями перед урядом або Єврокомісією. 

Саме у цей період – за лічені дні до повномасштабного вторгнення, вже після визнання Путіним «незалежності» окупованих територій ОРДЛО, від Барньє пролунало найбільше заяв, пов’язаних з Україною та Росією. На цей момент він був радником із європейських та зовнішньополітичних питань Валері Пекрес, політикині «Республіканців». 

Не всі його тодішні висловлювання сподобалися би сьогоднішньому українському суспільству.

Тоді майбутній прем’єр, на тлі зростаючої напруги та підготовки РФ до вторгнення, виступав за активніший діалог з Росією, казав, що діалог західних лідерів із Путіним «мав би початися раніше», та що «переговорам потрібно давати шанс до останнього». 

А ще він тоді підтримав ідею про скликання конференції щодо безпеки на європейському континенті за участі Росії.

Барньє висловив думку, що на Заході «недооцінили політичний, культурний, економічний шок» росіян від розпаду СРСР, розширення ЄС і НАТО тощо, та заявив, що бачить одну з причин агресивності Путіна у тому, що ЄС вів з Україною перемовини щодо Угоди про асоціацію.  

«Потрібно, щоб він (Путін) визнав нову європейську реальність. І потрібно, щоб ми враховували «історичний вантаж», і висловлювали належну повагу російському народу», – сказав Барньє.… У порядку денному, як на мене, не має бути табуйованих питань, зокрема щодо неприєднання України до НАТО», – переказував він своє бачення шляхів умиротворення агресора. 

У тому ж інтерв’ю Барньє ухилився від критики свого однопартійця, експрем’єра Франсуа Фійона, який увійшов до ради директорів найбільшої нафтогазохімічної компанії Росії, «з’їхавши» на те що Фійон – приватна особа.

Утім, у цьому ж ефірі Барньє висловив думку, що незалежно від подальшого розвитку подій Європа вже отримала «тривожний дзвінок» щодо необхідності ставати більш енергонезалежною.

Але це був «Барньє мирного часу». Після 24 лютого геополітичні реалії у Європі цілковито змінилися, а з ними суттєво змінилися і погляди багатьох політиків. 

У 2024 році від Барньє подібної риторики вже не звучить. А натомість він розповідав журналістам, що говорив про західну підтримку для України на зустрічі з прем’єром Норвегії. 

А ще – він виступає за більшу готовність Європи до самостійної оборони, щоби не залежати від того,  хто стане наступним президентом США.  «Ми маємо переозброюватися! ЄС має більше витрачати і більше інвестувати в оборону… і наважитися схвалити справжню промислову політику для оборонпрому», – писав він у лютому 2024 року. 

Прем’єр є, але чи надовго?

Варто наголосити, що кандидатура з’явилася не відразу. Після завершення «олімпійського перемир’я» Макрон відновив консультації з політсилами, що пройшли до нового парламенту Франції,  щодо майбутнього прем’єра. Президент шукав кандидатуру, яка була б прийнятною для нього та більшості політсил – тобто, дозволила би забезпечити життєздатний уряд з шансами на підтримку його ініціатив у парламенті. 

До медіа потрапляли зливи інформації з різними іменами. При цьому Макрон говорив з усіма – але рішення ухвалив самостійно. 

Оголошення про призначення Барньє прем’єр-міністром спричинило у Франції вибух заяв різної тональності. Зокрема через те, що прем’єр належить до партії-аутсайдера на виборах.

Лідер ультралівої «Нескореної Франції» Жан-Люк Меланшон один з очільників передвиборчого блоку лівих, що переміг на виборах – заявив про «вкрадені вибори» і закликав своїх виборців до «максимальної мобілізації». Представник комуністів (ще однієї партії цього блоку) Фаб’єн Руссель назвав призначення Барньє «ляпасом французькому народу, який прагне змін». «Поставивши очільником уряду представника політсили, яка провалилася на останніх виборах і отримала менше 10% голосів, Макрон потоптався по голосах французьких виборів», – обурилися у Соціалістичній партії, ще одній представниці блоку-переможця.

Неофіційно вже повідомляють, що соціалісти та комуністи збираються голосувати проти уряду Барньє. 

А от праворадикали виявилися значно менш різкими у заявах. 

Очільник правопопулістського «Національного об’єднання» Жордан Барделла покритикував Макрона за «безкінечне очікування, не гідне великої демократії», але зазначив, що партія буде оцінювати прем’єра за конкретними ініціативами й кроками. Неформальна лідерка партії Марін Ле Пен відреагувала схожою заявою, а також пообіцяла, що члени її партії не увійдуть до нового уряду. 

Схема призначення прем’єра у Франції принципово відрізняється від української. Президент призначає очільника уряду самостійно і не потребує згоди парламенту для цього, також саме президент за пропозицією прем’єра призначає склад уряду або звільняє міністрів. 

Але думка парламенту має вагу.

Національна асамблея може змусити прем’єра подати у відставку, висловивши йому недовіру або відхиливши програму уряду або так звану «загальну декларацію щодо політики уряду». 

Чи скористаються цією можливістю категоричні опоненти президента, які говорять про «ляпас» і «вкрадені вибори»? 

Схоже, Макрон після двох тижнів консультацій переконаний, що голосів для цього їм не вистачить і новий уряд зможе почати роботу.

А для України важливо, що французькому президенту все ж вдалося призначити «свій» уряд, який підтримає важливі для нас ініціативи. Адже – нагадаємо – у червні видавалася дуже реальною загроза, що новий уряд формуватимуть ультраправі, і подальший курс Франції виглядав зовсім невизначеним.  

Авторка: Марія Ємець, 

журналістка «Європейської правди»