Table of Contents
«Була дівчинка, дуже красива фігура. Вони її насилували всі. В неї було руде довге волосся. Вона нагадувала акторку. Коли я запитала її, за що вона тут, вона відповіла, що в неї брат в ЗСУ і за це її забрали. На той час вони вже пів року її за собою возили. Пів року її ґвалтували. Десь приблизно 35-36 років їй було.
Вони її забирали і через деякий час повертали. Про це важко навіть говорити. По її вигляду здавалося, що вона просто не хотіла жити», – свідчить жінка, яку разом з іншими українками незаконно утримували росіяни.
За словами спецпредставниці генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства Праміли Паттен, у світі зараз відбувається найбільша кількість збройних конфліктів від закінчення Другої світової війни, і групові зґвалтування, сексуальне рабство та інші форми сексуального насильства використовують як тактику війни, тортур і тероризму.
Росія століттями використовувала культуру зґвалтувань в імперських війнах, зокрема під час Кавказької війни 1817-1864 років, що описано в класичних текстах російської літератури; в Чеченських війнах, 1994-1996, 1999-2009 років.
Чи можливо довести, що сексуальні злочини відбуваються за згодою російського командування, чи наше законодавство достатньо гнучке для збору свідчень та захисту потерпілих та чи прослідковуються патерни у воєнних злочинах, здійснених російськими військовими – читайте у матеріалі.
Потерпілим може стати будь-хто
Як повідомили «УП. Життя» в Офісі Генпрокурора, станом на кінець серпня 2024 року зафіксовано 314 фактів сексуального насилля, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Серед постраждалих 201 жінка, 113 чоловіків, серед них 15 неповнолітніх: 14 дівчат та 1 хлопець.
На момент підготовки статті підозру повідомили 48 військовим РФ.
Статистику формують факти злочинів проти цивільних. Статистика постраждалих військових є закритою та ведеться іншими відомствами.
Українське законодавство передбачає відповідальність не лише за факт зґвалтування, але і за примушення до дій сексуального характеру:
- погрози,
- каліцтво геніталій,
- сексуальне рабство (включно зі шлюбним та позашлюбним співжиттям),
- сексуальне катування,
- примус дивитися на сексуальну наругу над партнером чи дитиною,
- примусову проституцію,
- примусову вагітність чи аборт,
- стерилізацію,
- примусове оголення.
За матеріалами дослідження інституту Пілецького, неможливо визначити типові місця, де росіяни вчиняли насилля.
«Коли ми документуємо свідчення злочинів на звільнених територіях, ми спостерігаємо, що одним з інструментів, які використовує російська армія для контролю над населенням, є саме страх перед сексуальним насильством. Жінки бояться виходити з дому, уникаючи будь-якого контакту з окупантами», – вказує у вступі до розслідування його координаторка, польська журналістка Моніка Агдрушевська.
Жінки зазнавали насилля не лише вдома чи на території свого населеного пункту. Вони могли постраждати і на блокпостах, і у фільтраційних таборах.
Жінок всупереч конвенціям оглядали чоловіки, рідних змушували ставати свідками насилля над рідними, людей оголювали. Одна з жінок згадує евакуацію:
«Російські військові на декілька діб затягували черги автівок, які хотіли виїхати з окупації на територію, підконтрольну Україні. Це лише моя думка, але їм це було в радість, їм то сподобалось. І чим красивіша була жінка, тим довше її досматрювали, тим більше до неї було питань, тим більше з неї знущалися…
Ми спостерігали за людьми, які приїжджають (до пункту збору біженців з окупованих територій – ред.). Наприклад, одна жінка дуже уважно дивилась на канцелярські ножі і очі такі шалені, шалені… Ми пішли за нею, а вона втекла в куток і розказала, що її примусили робити мінет російському солдату на очах батька, сина та чоловіка. Це був бурят. Вона сказала, що це було на одному з блокпостів, де вони стояли в черзі на евакуацію на своєму авто».
«Російські військові на декілька діб затягували черги автівок, які хотіли виїхати з окупації на територію, підконтрольну Україні. Це лише моя думка, але їм це було в радість, їм то сподобалось. І чим красивіша була жінка, тим довше її досматрювали, тим більше до неї було питань, тим більше з неї знущалися…
Ми спостерігали за людьми, які приїжджають (до пункту збору біженців з окупованих територій – ред.). Наприклад, одна жінка дуже уважно дивилась на канцелярські ножі і очі такі шалені, шалені… Ми пішли за нею, а вона втекла в куток і розказала, що її примусили робити мінет російському солдату на очах батька, сина та чоловіка. Це був бурят. Вона сказала, що це було на одному з блокпостів, де вони стояли в черзі на евакуацію на своєму авто».
«Чим красивіша була жінка, тим довше її досматрювали»
gaiamoments/GettyImages
За даними Офісу Генпрокурора, російські військові вчиняють злочини проти людей, що пов’язані із ЗСУ, або проти тих, хто має чітку проукраїнську позицію.
«Тобто сексуальне насильство – це також один із видів зброї, яку застосовують проти українського народу з метою придушення можливого опору та залякування.
Так, військовослужбовці РФ заарештовують серед іншого цивільних осіб, які мали проукраїнську позицію, були незгодні з окупаційною владою, брали участь у мирних мітингах, зокрема серед затриманих були представники української влади, активісти, волонтери, журналісти, іноземці, члени сімей працівників правоохоронних органів та учасників АТО, представники бізнесу тощо», – йдеться в коментарі.
Натомість згідно зі звітом Інституту Пілецького, потерпілим від насилля російських військових під російсько-української війни міг стати будь-хто, не зважаючи на політичну позицію.
За свідченнями чоловіка 45 років, жертвою вбивства, яке вчинили росіяни, і якому передувало зґвалтування, стала жінка, котра відверто висловлювала свої проросійські погляди:
«Вона підійшла до автомобіля з військовими. В місті Бердянськ, біля військкомату нашого. Вона махала українським паспортом і просила їй видати російський паспорт. А потім через декілька днів я дізнався, що цю дівчину знайшли на околиці села зґвалтованою та вбитою саме військовими російської армії».
Також жінки свідчили, що дехто з російських військових «обирав» їх просто за зовнішнім виглядом серед натовпу:
«Із-за цих погроз я і виїхала, тому що були натяки на близькі стосунки… Як це виглядало? Я була в селі, він (російський військовий – ред.) мені сказав, що «я її украду»… Він сказав, що украде мене – мені страшно стало(..) Побачив мене і каже сусідці моїй: «Хто це така? Вона замужем чи ні? Бо я її вкраду…» Вона сказала тоді, що там діти, вообще не лізь, не пугай дітей. Я виїхала з того села, поїхала до мами своєй і опять же ж, цей же самий… Вони (російські військові – ред.) заїхали в село, поряд з мамою поселилися… І він заходив до мами і говорить натяками… «Давай договоримся, договоримся» (..) Він мене тоді так налякав, що я зразу виїхала. Там було страшно залишатися».
Згідно з дослідженням, російські військові також використовували зґвалтування як тактику залякування населення – відповідно зменшуючи імовірність організації рухів опору на місцях.
Одразу ж після окупації українських територій місцеві жителі поширювали між собою інформацію про випадки воєнних злочинів, зокрема сексуального насилля. Відповідно, люди починали менше виходити з дому, одягатися в старий одяг, уникати прикрас та догляду за собою, щоб не стати потерпілими.
Жінка близько 35-ти років свідчить:
»Мені чоловік сказав зразу: «Не вдягаєшся ні в що коротке – забудь! Ніяких каблуків…Чим ти страшніша – тим краще!» І багато жінок які там були, вони придержувались такого ж принципа… Якби менше до себе оцієї уваги привертать… Якийсь такий розтягнутий світер, якісь штани забрьохані, отаке, шо ото пострашніше, якийсь пучок на голову, шапку насунула і пішла… Знімали з себе все золото… Знімали все, що може привернути увагу. І так ходили, бо страшно було».
Усі ці історії ширилися серед місцевих та ставали причиною переховувань та покірності населення, які залишалися під окупацією.
У коментарі для «УП. Життя» британська журналістка Крістіна Лемб зазначила, що сексуальне насилля під час війни не є чимось новим, адже ми пам’ятаємо навіть з грецького чи римського епосу, що жінка ставала трофеєм.
«Якщо ви хочете тероризувати або принизити свого ворога, вигнати його або змінити етнічний баланс на території, на жаль, зґвалтування є дешевим і ефективним інструментом», – зазначає журналістка.
В Росії давно готувалося підґрунтя для здійснення насилля
Поведінка російських військових на окупованих територіях свідчить не лише про спробу політичного тиску на людей, які потенційно можуть вчиняти непокору окупації, але і толерування практик сексуального насилля в російському суспільстві, які проявляються на українських територіях. Один з факторів, що може на це впливати – це популяризація «культури зґвалтування» у російській культурі, зокрема класичній.
«Мабуть, найкращим прикладом синдрому «романтизації зґвалтування» є доля Бели в «Герої нашого часу » Лермонтова. Белу, принцесу в очах свого племені, викрадає російський загарбник і робить рабинею. Її виховання спонукає її любити чоловіка, який заволодів нею, і вона дійсно закохується в Печоріна, який, після того, як блиск новизни зникає, відкидає Белу і продовжує своє егоїстичне життя. Останній коментар оповідача сентименталізує весь сюжет і є класичним прикладом колоніальної жорстокості та насильства», – підтверджує у коментарі для УП.Життя Ева Томпсон, американська дослідниця російського імперіалізму.
За матеріалами Олени Суслової, керівниці «Інформаційно-консультативного жіночого центру», з якою ми спілкувалися під час підготовки тексту, російська пропаганда використовувала легітимізацію сексуального насилля як один з елементів «організаційної зброї»: розвідувальних, пропагандистських, психологічних, інформаційних дій на ворога, що спонукають його рухатися в необхідному напрямку.
Спільні темники, єдині підходи, залучення лідерів громадської думки – це ті матеріали, які поширювала Росія на країни своєї сфери інтересів, і які, зокрема, стосувалися, протистоянню ратифікації Стамбульської конвенції – посилення відповідальності за сексуальне насилля.
«У серпні 2013 року антигендерні групи в Україні об’єдналися та утворили організацію «Родительский комитет». І це не комітет, який мав збирати в школі гроші на штори. Це структура при російській церкві, яку очолив Іґарь Друзь, що став потім пресофіцером Стрєлкова. Іґарь до серпня 2013 року вів агресивні антигендерні кампанії, заснував купу фейкових організацій, які в один момент припинили публічну діяльність.
Вони готували широке підґрунтя для прийняття агресії. Тобто форми могли б бути різними, залежно від поведінки Януковича і компанії та українського суспільства, але все було готово», – говорить Олена Суслова, керівниця «Інформаційно-консультативного жіночого центру», дослідниця в галузі гендерних студій, теорії конфліктології та миротворення.
Пані Олена доводить, що антигендерні інформаційні кампанії в Україні також мали сліди в Росії. Зокрема вона пригадує лист, який закликав відмовитися від поняття гендер. На той час, у 2010 році, Олена Суслова працювала в програмі «Сприяння парламенту» і допомагала депутатам підготувати відповідь на офіційне звернення від релігійної організації, яка діяла на території України.
Листа було надіслано зі словацьких серверів і він містив заклики про шкідливість гендерної політики і ювенальної юстиції.
«Коли я почала аналізувати цю «брошуру», я побачила, що там є дивні сентенції, які відсутні в нашому законодавстві. Я стала вивчати інші матеріали, і побачила, що ці речі є в законодавстві Росії. Я відразу зрозуміла, звідки ростуть ноги», – додає аналітикиня.
Паралельно РФ також готувала підґрунтя для поширення культури зґвалтування у своїй країні.
«Не випадково в Росії дуже високий рівень насильства щодо жінок, адже у 2017 році Дума декриміналізувала домашнє насильство, якщо воно не достатньо серйозне, тобто не передбачає госпіталізацію потерпілих. Це спонукає зловмисників думати, що їм це зійде з рук», – додає британська журналістка Крістіна Лемб, авторка книги «Її тіло, їхнє поле бою» в якій досліджує патерни сексуального насилля під час збройних протистоянь.
Популярна російська культура активно використовує сюжети зґвалтувань чи гендерно зумовленого насилля. Не можемо не згадати Валентина Стрикало і його пісню «Я бью женщин и детей» (15 млн переглядів на Youtube), Ислам Итляшев – Молодая (99 млн переглядів) – якщо хтось ходить перед вами в червоному платті – це не означає, що вона хоче вам сподобатися.
«Згадаймо, «Нравится, не нравится – терпи, моя красавица». Це ж було написано не для України, це було написано для внутрішнього вживання. І в Росії культура безкарності, радикальних проявів мачизму плекається дуже активно і плекається тривалий час», – підтверджує Олена Суслова.
Найстрашніше для потерпілих – це не стигматизація суспільства, а самостигматизація
«Мозок хоче вижити, захиститися, щоб не зійти з розуму. І він (мозок – ред.) закриває якісь подробиці. Я в більшості не пам’ятаю ніяких облич, з обличчями взагалі було дуже важко, я вже за тиждень не пам’ятала їх. Потім коли знаходила цих людей в інтернеті, то їх впізнавала, але в самому мозку я їх не пам’ятала, щоб не приходили до мене вночі. Я розумію, що людина мусить дати свідчення якомога швидше, тому що мозок страшні речі намагається стерти, і багато чого втрачається в свідченнях», – свідчить жінка.
За словами Олени Суслової, постраждалим важко звертатися до правоохоронних органів чи до громадських організацій через самостигматизацію:
«Мені важко пригадати випадки, коли відбувалася стигматизація ззовні до постраждалих, але сам страх стигматизації дуже сильно діє. Він має гендерну складову: вона різна для чоловіків та жінок. Самостигматизація дуже сильна, але вона пов’язана з тим, що людина втрачає дуже багато сил, впевненості після того, що з нею стається. Сексуальне насилля відрізняється від інших видів злочинів, бо це суміш фізичного на психологічного насилля».
Протидія сексуальному насиллю під час збройних конфліктів регулюється зокрема Женевськими конвенціями, які були укладені у 1949 році після Нюрнберзького трибуналу. Але на самому трибуналі не було розглянуто жодної справи, яка стосувалася сексуального насилля, навіть попри те, що найбільш численне зґвалтування у світовій історії було здійснене Червоною Армією під час окупації Східної Європи та Німеччини.
«Військовий історик Ентоні Бівор вважає, що під час визволення Берліна було зґвалтовано близько 2 мільйонів жінок. Ті, хто вижив, розповідають про «полювальні загони», які ганялися за жінками. Щоб виглядати менш привабливими, жінки посипали обличчя попелом. Майже ніхто з потерпілих не наважилися свідчити через почуття сорому.
Зґвалтування – це той вид злочину, який спонукає думати потерпілих, що вони зробили щось не так. Навіть якщо не було письмових наказів, така поведінка толерувалася офіцерами як дозволене «звільнення» від фрустрації, і ніхто з радянських солдатів не був покараним», – стверджує журналістка Крістіна Лемб.
SPmemory/GettyImages
Завдання України – переписати міжнародне право для захисту українців
Ситуація з покаранням російських військових, які здійснюють злочини на території України, є дуже схожою на ситуацію, яка відбувалася в Німеччині по завершенню Другої світової війни.
Попри те, що станом на серпень 2024 року до суду скеровано 21 обвинувальний акт щодо 30 осіб, 5 осіб засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі – трьох до 12 років, двох до 10 років та 11 років, 1 вирок щодо 1 особи не набрав законної сили, українське законодавство не передбачає командну відповідальніть за злочини, які здійснює особовий склад.
У межах чинного законодавства ми можемо притягнути до відповідальності конкретну людину, яка вчинила злочин, та його прямого командира, якщо правоохоронними органами буде встановлено факт наказу, але недосконалість законодавства на 11-й рік війни росії проти України сповільняє результативність винесення вироків. Адже за Міжнародним гуманітарним правом, бездіяльність командира теж вважається воєнним злочином, зокрема в контексті інформаційної пропаганди насилля як способу ведення війни.
Для слідства легше ідентифікувати особу командира, аніж кожного конкретного солдата, який вчиняє воєнні злочини на території України – відповідно результативність покарань може бути вищою.
Олена Суслова вважає, що не лише українське законодавство повинно бути вдосконалене, але і міжнародне:
«Міжнародні положення повинні бути переписаними. Щобільше, переважно конвенції звернені лише до жінок, спрямовані на їх захист. Сьогодні в Україні третина кейсів, відкритих прокуратурою, стосуються чоловіків. Навіть резолюції Ради безпеки ООН, які стосуються сексуального насилля – вони ні про що, регулюють дії миротворців.
Стамбульська конвенці не поширюється на сексуальне насилля пов’язане з конфліктом. Тобто Україна та наші союзники в цьому аспекті повинні створити legal binding (юридично зобов’язальні документи), скажімо конвенції для ратифікації, які змінять підходи до реагування та ставлення міжнародної спільноти до такого типу злочинів».
Софія Челяк, спеціально для УП. Життя
