Table of Contents
Вона – улюблениця російських пропагандистів: історіями про неї з екранів російських телевізорів лякають дітей, а саму її час від часу «хоронять».
«Кілька разів, коли знаходили тіла жінок-військових, оголошували, що це я. Коли з окупованої «Азовсталі» виходили цивільні, вийшла сімейна пара, і на ту жінку теж сказали, що то я. Хоча, як на мене, вона абсолютно зі мною не схожа. Я боялася за неї, що її будуть катувати», – розповідає Олена Білозерська.
В Україні багато хто знає її як блогерку та громадську діячку: брала участь у мітингах проти свавілля влади часів Януковича, була активною учасницею Революції гідності.
Реклама:
Але останні 10 років Білозерська – піхотний снайпер.
Свій шлях на війні вона почала в 2014-му як доброволець: воювала разом із ДУК «Правий сектор», а потім з «Українською добровольчою армією» (УДА). В 2018 Білозерська підписала контракт зі ЗСУ та стала морпіхом у складі 503-ої ОБМП.
Незадовго до повномасштабної війни Білозерська звільнилася з лав ЗСУ за станом здоров’я, її прооперували. Втім, 24 лютого 2022 року вона без вагань знову взяла до рук зброю.
«До ТЦК побігли цивільні, які не знали, де в автомата Калашникова ствол, а де приклад. А тут людина – з бойовим досвідом, з офіцерським званням… Як у дзеркало дивитися після такого, якби я не пішла? Це навіть не розглядалося», – пояснює Білозерська.
Зараз вона офіцер Збройних сил України та боєць підрозділу активних дій ГУР Міноборони України.
Як це – бути жінкою на війні? Чим робота марксмена відрізняється від роботи снайпера на полі бою? Про це «Українська правда» поговорила з Оленою Білозерською.
Нижче – скорочена версія інтерв’ю. Повну версію розмови дивіться на YouTube УП.
«Куражу воювати вже немає. Є обов’язок»
– Ви на війні фактично 10 років. Втомилися воювати?
– Так, втома є, проблеми зі здоров’ям є. Куражу такого, як був у 2014-му, мовляв, «я – солдат, я – воїн, я – на війні, круть!» – такого вже, звичайно, зараз немає. Вже хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Але поки можемо, будемо тягнути службу. Що поробиш.
Реклама:
– Ви якось сказали, що в 2014 було достатньо лише мотивації, щоб класно воювати. А що потрібно зараз, щоб ефективно протидіяти ворогу?
– Зараз, якщо ти хочеш залишитися цілим і бути ефективним на війні, потрібно постійно вчитися: покращувати свою фізичну форму, освоювати нові військові спеціальності.
Наприклад, снайперами зараз лишаються переважно дуже круті професіонали, які вміють працювати на відстань у понад кілометр – півтора. А решта перекваліфіковується на операторів FPV-дронів, бо зараз це актуальніше, ніж вміти стріляти в когось з гвинтівки на 600 метрів.
– Якщо говорити про ворога, як він змінився за ці 10 років?
– Спочатку це був переважно «непотріб» – ледь не наркомани, в яких кадрові росіяни були як інструктори чи командири.
Зараз «непотріб» і наркомани теж є – оця вся алкашня, яка вербується в армію з російської глибинки. Але казати «вся російська армія – алкашня і непотріб» було б шапкозакиданням, бо зараз там є і професіонали, і мотивовані.
– Чого навчився ворог за ці 10 років? Як вдосконалив себе?
– Були дві речі, в яких вони навіть у часи АТО нас переважали, – фортифікація і зв’язок. Все решта у нас було кращим. Але зараз у технологічному плані вони, на жаль, дуже швидко вчаться.
Олена Білозерська зізнається, що за 10 років на фронті вже втомилася від війни, але продовжує воювати, бо це її обов’язок як військової
Це – гра в довгу. Час покаже, хто виявиться сильніший. Я вірю, що це будемо, звичайно, ми, що ми переможемо. Тому що все-таки такої мотивації, як у нас, у них немає і ніколи не буде. Тому що мотивація «вбити уявних фашистів на чужій землі» і мотивація «захищати свою землю» – це непорівнювані речі!
– Якщо говорити конкретно про вас, як змінилася ваша мотивація і ваше ставлення до війни за ці 10 років?
– Тоді був кураж, новизна відчуттів: «Я – дівчинка, звичайна людина, стала воїном, захисником! Це ж круть така!». Зараз це насамперед почуття обов’язку перед своєю державою, тому що я знаю, що ми всі впряглися і мусимо тягнути цей віз, поки маємо сили. До перемоги, якщо вдасться.
Реклама:
«Який з баби воїн!?» – сміялись вони. А потім ми зустрілись на фронті
– Вас часто називають снайперкою. Втім, це не зовсім коректно. Чому?
– «Снайпер» ми казали завжди для цивільних, тому що цивільні не знають слова «марксмен», не розуміють різниці.
Це – подібна робота, але марксмен працює з меншим калібром та на менші відстані. Відповідно, кваліфікація стрільця теж менша.
Снайпери працюють або наодинці, або снайперськими парами. Самі вибирають собі позицію, заходять в сіру зону.
Я завжди була з підрозділом: сиджу, чергую, прикриваю, якщо хтось висунеться – стріляю. На самостійні полювання я не ходила, мені для цього не вистачало ні потужності озброєння, ні кваліфікації. Далі 600 метрів я ніколи не вміла стріляти. У часи АТО цього було достатньо, зараз вже ні.
– Абсолютна впертість і абсолютна терплячість – дві якості, якими ви характеризуєте себе як марксмена. Що ще потрібно людині, щоб класно виконувати обов’язки в цій ролі?
– Будь-якому бійцю потрібна мотивація. Мотивація – це все. По-друге – хоч якийсь рівень фізичної підготовки.
Треба не бути холериком чи істериком. Якщо людина влучно стріляє, але в неї холеричний темперамент, їй буде важко виконувати цю роботу, вона не впорається з нею.
А всьому решта можна вчитися.
Олена Білозерська пояснює, що далі 600 метрів ніколи не вміла стріляти, тому її коректніше називати «марксмен», а не «снайпер»
Фото з архіву Олени Білозерської
– Ви вперше взяли до рук зброю в 2005 році. Це була мисливська рушниця. Тоді вам сказали: «З тебе стрільця не вийде». Як часто ви згадуєте ці слова зараз – коли вражаєте цілі?
– Я взяла ту мисливську зброю на праве плече, а цілилась лівим оком. Звичайно, що в мене не співпадала мушка, цілик і ціль. І ніхто ж не подивиться мені в очі і не скаже: «Ти неправильно робиш».
Ну, я постояла-постояла, нічого не вийшло. Прогнали мене тоді, забрали зброю. Я пішла, знайшла в кущах якусь палицю, цілилася нею і сама зрозуміла свою помилку. Повернулась і кажу: «Дайте мені ще раз спробувати».
В результаті я показала по влучності третій результат зі всієї групи на 30 людей: після власника цієї рушниці і після хлопця, який у армії служив снайпером.
Але була ще одна ситуація. От її я згадувала потім довго.
Реклама:
Якось задовго до 2014 року я була у відрядженні з двома чоловіками, які мали бойовий досвід, і сказала: «Якщо почнеться війна, я піду воювати снайпером». А потім випадково почула їхню розмову, як вони перемивали мені кістки, як вони реготали з мене, що «Який з баби воїн!?», що я і не спортивна, і не організована. Коротше, що я і війна – несумісні поняття.
Зараз від мене це б відстрибнуло, я б тільки посміялася. А тоді я ще не наростила товстої шкіри: плакала, мені було дуже прикро.
І десь у 2016 році з одним із них звела мене доля на передовій: я в бронежилеті, в повному обладунку снайперському. Він стоїть і я – з гвинтівкою іду на позицію. Він зробив вигляд, що мене не впізнав.
Коли Олена Білозерська вперше взяла до рук зброю, їй сказали: «Із тебе стрільця не вийде». Але вже 10 років вона вражає противника на полі бою завдяки своїм прицільним пострілам
Фото з архіву Олени Білозерської
– За ці 10 років ви воювали і як доброволець, і як людина, яка підписала контракт зі Збройними силами України. В чому головна перевага і головний недолік цих двох ролей?
– Головна, єдина перевага статусу добровольця: ти знаєш, що ти – вільна людина. Будь-якої миті ти можеш поговорити зі своїм командиром і піти: або в інший підрозділ, або повернутися до цивільного життя. Але зарплат немає, якихось статусів немає, виплат у разі поранення чи загибелі немає.
Ще й ховатися доводилося: коли приїздила якась інспекція на передову, нас ховали або вчили казати, з якого ми армійського підрозділу, якщо випадково трапимося комусь на очі.
Особливо мене ховали, бо жінок тоді на фронті майже не було, а мене ще могли впізнати в обличчя. То мені казали: «Сиди і не висовуйся, поки вони не поїдуть». А це доволі принизливо, бо ти воюєш, ризикуєш життям, а тебе ніби й немає.
А в армії у тебе є статус, у тебе є якісь соціальні гарантії, у тебе є зараз доволі високі зарплати. Але, звичайно, вже немає свободи і, в принципі, так має бути.
Коли йде велика континентальна війна, то не демобілізовують нікого: людина воює або до закінчення війни, до перемоги, або до смерті чи до каліцтва. Я розумію, що це людям не подобається, але так має бути.
Реклама:
«Коли війна закінчиться, я не буду за нею сумувати»
– Якось один із військових сказав вам, що він ніколи не візьме жінку до себе в підрозділ. Як часто надалі вам доводилося чути, що жінка на війні не потрібна?
– Я починала свою службу з добробату, а в добробатах сексизму було завжди традиційно набагато менше, бо якщо жінка прийшла воювати, а командир не пускає її на бойові, вона просто піде в інший підрозділ, і він втратить мотивованого бійця.
Якщо я зазнала такого (сексизму – УП), то це було переважно пов’язане з моєю недостатньою фізпідготовкою: якби я була спортивна дівчинка, то я б взагалі не мала жодних проблем.
Люблю розповідати історію, як їхали ми по полігону в мікроавтобусі: 9 людей, я – єдина жінка. Був страшенний дощ, багнюка, і ми побачили військову вантажівку, яка в цьому багні загрузла, треба було підштовхнути. 8 мужиків з мого мікроавтобуса пішли штовхати, а я не пішла, бо не було сенсу: мені навіть не знайшлося би місця біля тієї вантажівки, щоб прикластися. Я вирішила, що моя участь у тій ситуації недоцільна.
Коли вони повернулися, мій командир каже: «Ось чому, Леонідівна, я проти того, щоб бабів брали до армії: бо на папері у нас 9 бійців, а в реалі – лише 8». Але я до цього ставлюся спокійно: допоки це просто чиясь приватна думка і вона не трансформується в якісь заборони для мене, то хай собі каже, що хоче.
– Ви якось сказали: «Жоден найкращий командир не мотивує бійців так, як звичайна дівчинка». Про що це?
– Чоловіки звикли вважати, що вони – «сильна стать», а жінка – «слабка стать», що жінка не така сильна і не така смілива, як чоловік. Тому він не може забоятися, коли поруч жінка – йому буде соромно перед нею. Він не може не робити того, що в нього на очах робить жінка. Тому присутність жінок дуже сильно мотивує чоловіків, піднімає бойових дух у підрозділах. Звичайно, якщо ці жінки правильно поводяться, а не «я же дєвочка».
– Вам часто доводилося зустрічати таких?
– «Я же дєвочек»? Не дуже часто, але вони бувають. Бувають такі жінки, які прийшли в армію не для того, щоб служити на рівні з чоловіками, хай навіть на небойових посадах. А ті, які пішли на військову службу заради високої зарплатні чи заради того, щоб вийти заміж, чи за своїм чоловіком, щоб не розпалася сім’я. І коли таку жінку намагаються поставити в наряд чи відправити на бойові, вона відмовляється, каже: «Я же дєвочка».
Погано, що по таких дівчатах, як правило, судять про усіх жінок, які воюють. І досі є ті, хто каже, що жінки «тільки в штабах про манікюр думають».
У нас жінки – добровольці. І слава Богу, що так. Служба для жінок має бути тільки добровільною, за винятком якихось окремих спеціалістів, які корисні для війська можуть бути.
Тому що, по-перше, немає фронту без тилу. Тил нації відповідає за догляд за дітьми, за немічними, за літніми людьми. Тил може замінити мобілізованих чоловіків на багатьох цивільних роботах. І якщо говорити, хто має бути тилом, то в загальній масі чоловіки краще пристосовані для служби у війську, ніж жінки.
Олена Білозерська зауважує, що попри 10 років на фронті, вона не почувається «людиною війни» і дуже мріє повернутися в звичайне, мирне життя
Уявімо, якби оголосили мобілізацію для жінок. Жінок, у яких є діти, призвати не вдасться, бо хтось має бути з дітьми. Є ті, у кого ще немає дітей. Але якби вони хотіли служити, вони б самі пішли. Але якщо вони не пішли, значить, вони не хочуть. Що зробить така молода жінка? Завагітніє, поки держава витратить час на її підготовку, на її навчання, на її утримання, на її зарплату, а потім вона все одно піде в декрет і служити більше не буде, бо це відстрочка терміном на 18 років.
Звичайно, оскільки ми не в печерному віці живемо, то має бути якась гнучкість. Якщо мама служить, то тато має право залишатися з дитиною. Бувають різні ситуації. Буває, що в конкретній сім’ї краще підходить для військової служби жінка, а не чоловік.
Але гребти всіх, тим більше поки у нас багато здоровезних ухилянтів у тилу бігають… А їх виловлять. Переважна більшість цих ухилянтів буде мобілізована з часом, просто тому що виходу не буде ні в кого: ні в держави, ні в суспільства, ні в самих цих ухилянтів.
Реклама:
– Якщо говорити про тих жінок, які вже у війську, як вони змінили сили оборони за цей час?
– Змінилося ставлення до жінки: якщо у 2014 на передовій на мене збігалися військові дивитися, як на якесь диво в пір’ях, то зараз всі до жінок в армії звикли.
Це позитив для іміджу України серед цивілізованого світу, бо там існує рівність між чоловіками й жінками, ми показуємо, що ми – прогресивне суспільство.
Олена Білозерська каже, що рідше за інших жінок, зустрічалась на війні із сексизмом
І ще одне дуже важливе – мотивація. Кожна жінка на фронті – доброволець. Бо чоловік на фронті – це різна історія: це може бути той, хто пороги військкомату оббивав 24 лютого, може бути той, хто з 2014 року воює, а може бути зловлений ухилянт. А жінка це завжди мотивація, це завжди доброволець, їй же хочеться показати, що вона не гірша, а, може, і краща. Тому в межах своїх можливостей фізичних, інтелектуальних жінка буде викладатися на всі сто.
– А як вас змінила війна?
– Я дорослішою стала, відповідальнішою. Але особливо змін якихось не відчуваю.
Я не стала людиною війни, якій на війні комфортно, яка: «Хай війна ніколи не закінчується, щоб нам було що робити! Бо після війни сумно буде». Я не така абсолютно.
Мені в мирному житті набагато комфортніше, ніж на війні. Так було завжди. Коли війна закінчиться, я не буду за нею сумувати.
Софія Середа, УП
