Table of Contents
Що стається, коли зникає світло? Коли людина зіштовхується віч-на-віч не лише із зовнішньою темрявою, але і з темрявою внутрішньою? Як, зрештою, пережити те, що вдається в цій темряві розгледіти?
Літературна оглядачка УП.Культура, Аріна Кравченко, прочитала новий роман Любка Дереша «Погляд Медузи. Маленька книга пітьми» й готова подискутувати щодо цих питань. А також поміркувати, чому мова мистецтва не встигає за мовою війни.
Зустріч світів
Славко, Мирослав, Яблонський і Бізон – гімназійні товариші. Особливо Мирослав і Славко. Та школа, безтурботна юність, посиденьки біля Театру ляльок чи памʼятника Шевченку, концерти, вештання біля Високого Замку – усе це вже давно позаду. Усі виросли, пішли своїми шляхами, віддалися плину власної долі та дитячих травм. Аж раптом – війна.
Та навіть тут кожен обирає свій шлях: хтось – іде у військо, хтось – поринає у викладання креативного письма, хтось – перебуває під тиском авторитарного батька і не може ступити без його згоди й кроку… Та все змінює повернення травмованого на нулі товариша – він сам не свій, відвертається від колись коханої дівчини, байдужіє до друзів, губиться між світом темряви та світла.
«Погляд Медузи. Маленька книга пітьми» – історія про те, як перетинаються ці два світи – світи, які людина за нормальних умов з усіх сил намагається тримати осторонь один від одного. Світ миру та світ війни. Світ щоденних повсякденних турбот та світ внутрішнього ірраціонального хаосу. Світ, куди ми радо запрошуємо друзів, і світ, який завжди тримаємо замкненим за сімома замками.
У новому романі Любко Дереш робить спробу дослідити й описати, як війна ламає стіни між цими світами, як приватне стає колективним, а колективне – приватним, як це, зрештою, змінює людей.
Без світла – у темряву
Світло ж і темрява тут мають більш ніж буквальне значення, бо темрява – це не тільки блекаут після чергового обстрілу. Концентрація темряви ззовні робить нас беззахисними перед внутрішньою темрявою – часто загнаною в кут, сублімованою, непізнаною, затаєною від очей чужих та власних. Так, персонажі Дереша, блукаючи темрявою свого підсвідомого, раптово й особливо гостро усвідомлюють наявність власних родинних травм, недосконалість своїх шлюбів, суперечливість життєвих виборів, невизначеність найближчого майбутнього.
Водночас «пітьма змушує самовизначатися – або ти зникаєш у ній, або робиш зусилля бути». У темряві яскравіше видно справжнє, непідробне світло, зірки, які є його джерелом і які складаються у найхимерніші та найнеочікуваніші візерунки сузірʼїв. Відтак, кожен розділ носить і назву того чи того астрономічного обʼєкта, і імʼя персонажа. Кожен розділ перетікає в інший, власне творячи цю безперервну історію акумульованого колективно-приватного досвіду, розказаного десятком різноликих голосів.
Українці вперше зіштовхнулись з масовими обстрілами енергетичної інфраструктури восени 2022 року.
Andrew Kravchenko/Assosiated Press
Вибудовування композиції на астрології та астрономії – прийом не новий (певно, найвідомішим прикладом є роман «Світила» Елеонор Кеттон), проте безумовно цікавий як спосіб ословити війну. А значить пояснити, раціоналізувати, розкласти полицями, відшукати закономірність, звертаючись не просто до знайомого, а до, здається, вічного.
Проте вибір саме такого способу говорити про війну загрожує зверненням до окремих болісних точок, зокрема міту про велике єднання та використання неточної художньої мови, яких не вдалось оминути й «Погляду Медузи».
Єднання та «ментальні балістичні ракети»
«Над юрмою в метро висить особливе відчуття солідарності, спільності, і я раптом […] гостро відчуваю, що всі ми – дещо більше, ніж просто натовп. Ми поєднані – поєднані однією свідомістю, завжди і скрізь, хоч, може, рідко це відчуваємо, але зараз – зараз ці кордони між нашими его стираються, […] з кожним зараз відчуваю зв’язок, наче він – один із нейронів колективної нервової системи, яка пронизує всю країну, і, поки кожен гортає мовчки ті самі телеграм-канали […], й думає такі самі думки, проживає такі самі почуття – раптом стає очевидною ця наша тотожність: один на всіх досвід, єдина емоція, спільне сприйняття», – читаємо в романі.
Мотив єдності, якщо не міт – те, на що хворіє не лише «Погляд Медузи». Він трапляється на телебаченні, в рекламі, медіа і, звісно ж, книжках. Трапляється як аксіома. Трапляється за інерцією. Трапляється як самонавіювання-замовляння. Трапляється за браком у новоствореної мови відвертості.
Обкладинка нового видання Любка Дереша «Погляд Медузи»
Анетта Антоненко
Чи працює цей мотив – питання вже риторичне. Звідси – і складність. Багато де, і в «Погляді Медузи» зокрема, йдеться про те, що необхідно винаходити нову мову на руїнах старої. Проте писати про незавершену війну, звертаючись до художньої обробки дійсності, – не просто шукати нову мову. Це означає щодня винаходити нову. Залежно від обставин і з ризиком бути застарілим уже по останньому реченню найсвіжішого роману.
Іншим виміром цього ж питання є швидке відмирання тропів (тобто епітетів, метафор, порівнянь тощо – того, що є власне кістяком художньої мови), впадання у фактаж, вихолощеність. Бо ж зокрема читаємо таке:«Кожного разу, коли я отримую від неї такі повідомлення, у мене відчуття, ніби мама розстрілює мене впритул із вогнепальної зброї».
Або таке: «Ці слова, які я читаю на одному з російських каналів, летять у мене, ніби ментальні балістичні ракети, прилітають і вибухають, завдають психічного болю, розумового руйнування, емоційного знищення». Чи працюють ці тропи, чи вдається їм щось, окрім тортур реальністю та підсвічування вихолощеності – теж питання риторичні.
Проте що робити художній літературі, якщо відмирає художність?
Медуза як метафора
Розмірковуючи про війну та травму, Любко Дереш (і не тільки він, згадаймо хоча б «Катананхе» Софії Андрухович) звертається до давньогрецьких мітів. У центрі цих міркувань – образ горгони Медузи. Вона – один із найвідоміших персонажів мітології, зокрема завдяки міту про Персея, згадкам Гесіода в «Теогонії», Гомера – в «Іліаді» та «Одессеї», Овідія – в «Метаморфозах» тощо.
Образ Медузи проходив безліч перетворень, поки не здобув (за посередництва феміністичної критики) прочитання, яке особливо важить у даному контексті – утілення жертви зґвалтування, істоти, життя якої визначає її травма.
«Міф про Медузу – це історія про травму, […] від якої людина ціпеніє і перестає жити звичним своїм життям», – пише Дереш. Автор обирає горгону Медузу за центральну символічну постать, проте упродовж історії свого існування цей образ був вкритий стількома шарами інтерпретацій (та й сам Дереш не зупиняється на одному), що аналогія з українцями й війною не звучить як вичерпна формула, радше як рівняння з великою кількістю невідомих змінних. І чи надається це рівняння до розвʼязання – важко сказати.
«Голова Медузи» авторства Рубенса, 1617 – 1618 роки.
Moravian Gallery in Brno
Так само, зрештою, як і знайти точне місце українців у цій міфологічній парадигмі. Бо ж хто такі українці – жертва насилля, небезпечні істоти, від погляду яких камʼяніють інші, чи Персей, який має знищити Медузу-травму?
Та «Погляд Медузи» не лише констатує факт та концептуалізує травми, але й намагається винайти рецепт зцілення. За Дерешем, «з допомогою щита Афіни, або непрямого вдивляння – через літературу, мистецтво, через вільні асоціації – та знання Гермеса – тобто, знання про звʼязок між свідомим і несвідомим – ми можемо наблизитися до подолання травми».
Мармурова скульптура Берніні, 1630 рік.
Capitoline Museums, Rom
Відповідно – «країна [потребує] письменників і письменниць, щоб розказати собі й світові про те, що з нами всіма відбувається. Для того, щоб народитися заново з темряви, потрібні ті, хто зуміють розгледіти щось у пітьмі, зуміють це правильним чином назвати. […] Ці перші слова, перші історії нового світу, що народжується просто зараз […] були вкрай важливими – вони були тими наріжними камінцями, з яких будується новий фундамент світу».
Проте наскільки подолання українськими митцями всеукраїнської травми війни корелює з міфом про Персея, який задля самоствердженням вбиває нечесно покарану богами істоту – питання відкрите й належить до жанру «не все так однозначно».
Чутливість, на яку ми здатні
Проте, якщо персонажі Дереша таки мають рацію, і травму можна подолати через мистецтво, то поки що це радше не вдається, ніж вдається.
У стрімкому світі інформаційного шуму, пропаганди, маніпуляцій, капіталізації травм, морального релятивізму, схоластики та чистої води політики мова війни змінюється щодня (якщо не частіше), поки мистецтво переважно за нею не встигає. Романи ж на кшталт «Погляду Медузи» усе ще мають надто багато від документалістики (тут, документалістики цивільного життя у Львові), аби сповна втілити постулати про «називання» та «нову мову» художньої прози.
«Мова війни змінюється щодня, поки мистецтво переважно за нею не встигає»
Любко Дереш
«Погляд Медузи» – у першу чергу цікавий текстуальний зріз настроїв минулого року – з усіма його прозріннями та недоліками. Так, роману, який так добре дає раду наскрізній метафорі світла й темряви, бракує глибини та концентрованості барв, коли йдеться про персоніфікацію темряви – росіяни та люди з сентиментом до російського тут радше нагадують гіперболізований збірний образ із новин та усної народної творчості, аніж живих людей. Так, роману, який так цікаво розробляє тему травми, не вистачає суто художньої потуги, аби донести ці ідеї читачеві – звідси, розлогі есеїстичні пасажі-пояснення, пасажі-тлумачення.
Проте все це – нормально. Це – температура тієї чутливості, на яку ми вже й поки що здатні сьогодні, за тієї часової дистанції з війною, яку маємо зараз. Далі буде.
