«Війна» (Warfare) – новий гіперреалістичний фільм Алекса Гарленда. Того самого, який майже пророчо зняв «Повстання Штатів» про повстання у США супроти президента, дуже подібного до Дональда Трампа. Нині ж Гарленд описує події 2006 році в Іраку. Команда військових, що складається з американських морських котиків й іракських розвідників, виконує таємну місію з вистеження ватажків Аль-Каїди.
Фільм уже вийшов в прокат у США, Британії і ще 13 країнах світу. Але, на жаль, не в Україні. Для УП.Культура рецензію на цю гіперреалістичну стрічку про війну пише кінокритик і військовий Ярослав Підгора-Гвяздовський. Він показує, як фільм предметно дає розуміння війни і чому його варто подивитись в Україні як глядачам, так і кіновиробникам.
Це не просто фільм про війну. Як і все вчасне, фільм Гарленда вийшов саме зараз – коли війна іде в Україні, і коли ми самі про нашу війну ще не спроможні говорити адекватно, без потрібного часу задля осмислення і рефлексії, і зі совістю братися лише тоді, якщо можемо, а не просто якщо хочеться сказати, висловити, показати, вистраждати, родити.
Український кінематограф, як поле бою, всіяний трупами добрих намірів, за які, по факту, багатьох творців чекало б посмертне пекло, за відсутності прижиттєвих демократичних інституцій і структур, що вчиняли б суд честі, якщо вже не суд бізнесу чи смаку, відсіюючи різноманітних «відьом», «берлінів» чи «станцій».
Кадр з фільму
Фільм «Війна» дає нам можливість заочно, коштом інших, побачити і відчути, чим є війна в найменшому її прояві – в тривіальному моменті одного звичайного для солдата дня, зі звичним і банальним завданням без видимої загрози смертельного бою. Тим самим ствердити – нема нічого тривіального у війні, якщо вже навіть елементарна задача стає смертельно небезпечною. Саме так є на війні. І про це фільм – відсутність безпеки у кожній хвилині часу. Й Ірак 2006–го року стає сценою для публічної жорстокої демонстрації нульової романтики і максимальної реальності моменту.
Група «морських котиків» виконує завдання в містечку Рамаді – переховуючись в будинку, вони слідкують за підозрюваними терористами Аль-Каїди. Зненацька на вулиці зчиняється галас, жінки з дітьми тікають по домівках, а з гучномовців волає голос, закликаючи, зі слів перекладача, до джихаду і вбивства американців.
Бій починається без попередження, не за планом і без тої чіткості, яку очікуєш від вишколених військових. Закритих в будиночку американців закидують гранатами і починають обстрілювати з усіх сторін. Рішенням є вийти, переміститися в Bradley і – вшиватися. Але в момент виходу як раз в центрі групи відбувається вибух – чи постріл з РПГ, чи дистанційний підрив заздалегідь закладеного заряду.
Кадр з фільму
Іракський перекладач – 200-й, двоє американців – важкі 300-ті з чисельними осколковими пораненнями ніг. Всі решта – контужені й дезорієнтовані. Але треба вижити й вести бій. І те, як це відбувається, дає більше інформації для усвідомлення про природу бою – про реальність війни, – ніж більшість описаного до цього в наших документальних фільмах та всіх решта американських бойовиках.
В будинку й на вулиці нульова видимість, мов під час пилової бурі. Тільки буря без звуку. Тиша. Бійці поступово «прокидаються» з безтямності від ударної та акустичної хвиль. І ніхто з поранених не поспішає накладати собі турнікети, бо вони елементарно були у відключці.
А всіх же військових з перших миттєвостей навчань чи служби вчать накладати собі турнікети на вражені кінцівки відразу після поранення, із закритими очима, на рівні автоматизму і за чіткі 25-30 секунд, тобто до того моменту, коли від стікання крові ти не впадеш у кому забуття. Вимога – правильна, але, як показано у «Війні», в ситуації після вибуху – малоздійсненна. Далі – більше.
Кадр з фільму
Понівечені солдата кричать від болю, благаючи морфій. (В українській армії такі сильні знеболюючі заборонено видавати солдатам, і штатно їх мають винятково парамедики). Один з побратимів таки намагається вколоти пораненому морфій, але замість цього вколює собі в пальця, переплутавши кінці шприца. Інший намагається розрізати штанину ніби ж такими потужними ножицями, які у нас завжди рекламували, як «ті, що розрізають черевики», але вони ріжуть погано. Потім він тампонує рану, попри дикий крик бійця, запихаючи гемостатичний бинт в одну з дірок на його нозі.
І тільки після цього, зовсім «п’яні» від баротравм, «непоранені» намагаються затягнути турнікет на поранених. Після 5-7 хвилин! А не 25-30 секунд! При цьому тремтіння рук не дає їм попасти кінцем стрічки в отвір пряжки, немов нитки в голку, наближаючи секунди життя до ймовірної смерті. Чи ні? Але таки так. Бо все, що відбувається на екрані перед глядачем, було чітко зафіксовано і прописано – бо пережито на власній шкурі – учасником того тривіального (?) спостереження, а за сумісництвом одним зі сценаристів і режисерів фільму Реєм Мендозою, ветераном іракської війни і «морським котиком» зі 16-річним стажем.
Кадр з фільму
Кожну деталь війни – в лапках і без лапок – він пропрацював на рівні власного досвіду і в обговоренні з рештою бійців, його справжніх побратимів. Відтак кожна деталь має своє місце і свій час, тому – нічого зайвого. Фільм триває 95 хвилин, рівно стільки, скільки солдати були в будинку і виходили з нього, тобто в режимі реального часу.
Кожний рух акторів був направлений Реєм, і не тільки Реєм-сценаристом, а і Реєм-військовим консультантом. І знемога потрапити стрічкою в пряжку – це теж його досвід, його пам’ять, його біль, коли він намагався надати допомогу своєму пораненому другу (вже на титрах ми побачимо його реального, не актора, живого, але без однієї ноги).
Час від часу фільм ніби глохне, повністю втрачаючи звук. Так Мендоза з Гарлендом передавали стан прострації бійців, позбутих орієнтації від контузії, оглохлих до довколишнього, ніби накритих потойбічним саваном тиші. А контузію ж вважають ледь не комариним укусом, відмахуючись від такого діагнозу солдата, зневажаючи ним.
І зневага загалом присутня у війську, в українському так само – і до травм (ніби дрібних), і до хворіб (ніби безневинних), і до болю (ти ж солдат – терпи!). Так один з нової групи, що прийшла на допомогу до затиснутих в будинку «котиків», байдуже зачіпає поранену ногу бійця, ледь живого від судом болю. А потім зачіпає її знову, і за це вже отримує від командира погрозу підрехтувати пику.
Бо суть не тільки в тому, що посічені ноги солдата та й ще перетиснуті турнікетами – це саме по собі подібне до тортур, і витримати їх часто не є можливим. А в уважності до пораненого, як би це не звучало претензійно в куряві бою. Адже людяність й емпатія – те, що відрізняє будь-яких з «нас», борців за добре і справедливе, від усіх «них», позбавлених відчуття справедливого та доброго.
Кадр з фільму
Перенесений на екран «той випадок», з майже 20-річного минулого, цінний саме через його непозбувність у пам’яті та свідомості ветерана Мендози і через його майстерність у перенесенні ледь не буквального, посекундного, міліметрового. Хоч фільм і знімався не в Іраку, а десь в Лондоні, приблизно віддзеркалюючи місце тогочасних подій, все в ньому моделювалося протягом трьох тижнів тренувань і репетицій, примушуючи акторів втілитися в образи солдат з містичним відчуттям дійсності.
Всі елементи снаряги, зброї та поведінки солдат – як має бути в реальності. Те, що у деяких наколінник є лише на одній нозі, пов’язано не з забудькуватістю актора чи консультанта, а зі суто практичною необов’язковістю мати другий наколінник, бо, як правило, ти присідаєш лише на одне, зручне для прицілювання коліно. І снайперська гвинтівка солдата неоднорідно помальована навмисно – це такий камуфляж. І шевронів та погон нема на солдатах (окрім американських прапорців), бо на операції їх не вдягають, аби не приваблювати зайві погляди ворогів.
Максимальна відповідність реальності – ціль фільму, ледь не його місія. Небачений для українського кіно професіоналізм у втіленні задуманого, в драматичній силі й психологічному завданні є водночас показом «як є», так і показом «як треба», коли пафос, не потрібний і не використовуваний на початку, виникає у вигляді звитяги, автоматичної через роботу солдатів та їх відданості задачі та один одному.
Кадр з фільму
«Війна» тому й є гіперреалістичною, бо реальність тут навмисно загострена, як олівець, і легко вколотися тому, хто не очікує такої гостроти, спроможної зробити боляче. Але так треба. Щоб нарешті було зрозуміло. Щоб стало відчутно. Війна – це роздерте тіло, це дикий біль, це жах за межами терпіння; це не можна уявити, допоки не сприймаєш власними органами чуття; до цього не можна звикнути, а все звичне є таким лише для солдата, і аж ніяк для цивільного. «Війна» Рея Мендози і Алекса Гарленда про це і для цього – показати і дати відчути, щоб стало ясно.
