Двадцять друге червня. На пострадянському просторі ця дата асоціюється з операцією «Барбаросса» та вторгненням німецької армії в СРСР. Але в Західній Європі той же день календаря пов’язаний з іншою, не менш яскравою сторінкою воєнної історії ХХ століття.
Цієї неділі виповнюється вісімдесят п’ять років Другому Комп’єнському перемир’ю між Францією та Німеччиною, укладеному 22 червня 1940-го. І в даному випадку за терміном «перемир’я» («armistice») приховувалась фактична капітуляція однієї зі сторін.
Герой попередньої війни маршал Анрі Філіп Петен очолив країну за шість днів до перемир’я, щоб прикрити національну ганьбу власним авторитетом.
Реклама:
Його уряд не просто відмовився від продовження воєнних дій і погодився з поділом Франції на дві зони – окупована північ і неокупований південь. Він погодився роззброїти французьку армію та передати важке озброєння німцям. Погодився скоротити власні збройні сили до мінімуму. Погодився утримувати німецькі окупаційні війська на французькій землі власним коштом. Погодився з тим, що сотні тисяч французьких військовополонених залишаться у німецьких таборах. Погодився видати Гітлеру німецьких антифашистів, які колись знайшли притулок у Франції.
Натомість французам було надано обмежений суверенітет на обмеженій території: але й то ненадовго. Восени 1942-го, після висадки англо-американських військ у Північній Африці, Німеччина проведе військову операцію «Антон». Протягом двох тижнів і трьох днів німецькі війська займуть усю неокуповану південну Францію і покінчать із ілюзорною французькою незалежністю.
Кастрована французька армія не чинитиме жодного опору новому вторгненню. А французька влада висловить протест проти порушення перемир’я 1940 року, проте він зі зрозумілих причин буде проігнорований.
Через 85 років цей історичний кейс знову виявився актуальним. 2025-го ми самі переконалися, наскільки розпливчастим може бути поняття «перемир’я».
На початку року багато закордонних спостерігачів вважали, що вже до літа Київ та Москва зможуть домовитися про перемир’я. При цьому під «перемир’ям» мався на увазі вимушений взаємний компроміс. Визнання того, що ні Росія, ні Україна не в змозі здобути беззаперечну перемогу на полі бою. Так завершилася радянсько-фінська війна 1940-го. Корейська війна 1953-го. Ірано-іракська війна 1988-го.
Незабаром доступ до матеріалів на «Українській правді» може стати платним.
Але ми вважаємо, що якісний контент має бути доступний для всіх, тож до останнього не будемо вводити обмеження. Підтримайте нас, аби і ми без обмежень могли продовжувати роботу – долучайтеся до Клубу УП!
Однак план заморозки російсько-української війни, який на Заході вважають розумним і компромісним рішенням, фактично відкинула Москва. Натомість росіяни продовжують наполягати на повній капітуляції Києва, замаскованій під приблизно таке саме «перемир’я», як armisticе 1940 року. В Кремлі, як і раніше, вірять, що цей сценарій реальний і здійсненний.
Сьогодні Росію не влаштовує ні український Маннергейм, ні український Лі Син Ман, ні український Хомейні. Росії потрібен український Петен. І цілком імовірно, що у Москві навіть перебирають можливих кандидатів на цю роль.
Чинного президента Володимира Зеленського в цій якості, очевидно, не розглядають. Звідси наполегливі заяви росіян про його нелегітимність та спроби його позбутися. «Якщо хочете миру, прибирайте Зеленського», – цей меседж Кремль транслює майже відкрито. В надії на те, що хтось інший із вітчизняних політиків виявиться більш зговірливим та задовольниться лаврами нового Петена.
Ось тільки 85 років тому Анрі Філіп Петен був не просто людиною з плоті та крові. Не просто військовим та політичним діячем. Маршал Петен був живим відображенням тодішньої Франції та ситуації, в якій вона опинилася.
Петен – це приголомшливий успіх німецького бліцкригу. Це розгром бельгійських, голландських, британських експедиційних та найбоєздатніших французьких військ менш ніж за місяць. Це взятий без бою Париж, форсована Луара та прорвана лінія Мажино.
Хоч би як важко не було Україні в нерівному протистоянні з РФ, нічого, що можна було б порівняти з французькою кампанією 1940-го, на нашій землі не було і немає. За час повномасштабної війни ворожі війська так і не змогли повністю окупувати навіть Донецьку область. Кремлівський бліцкриг в Україні зірвався понад три роки тому. Проте російські офіційні особи намагаються поводитися так, ніби він мав успіх. І висувають умови «перемир’я», які були б доречними в разі краху фронту та колапсу української армії.
Реклама:
А ще Петен – це умонастрої мільйонів тодішніх французів. Реальні настрої, про які Франція спробувала забути 1945-го, постфактум вигадавши собі героїчну воєнну біографію.
1940 року Роман Гуль, колишній офіцер армії гетьмана Скоропадського та білоемігрант, перебував у Франції. У своїх мемуарах він так описує тодішню атмосферу:
«Всі: селяни, виноградарі, ремісники, бакалійники, ресторатори, гарсони кафе, перукарі і солдати, що біжать, як зброд, всі хотіли одного – що завгодно, тільки щоб скінчилося це падіння в безодню… У всіх на думці було одне слово – «армістіс» (перемир’я), що означало, що німці не підуть на південь Франції, не прийдуть сюди, не розквартирують тут свої війська, не будуть забирати худобу, хліб, виноград, вино… Де Голль, який хотів опору, тоді втік із Франції до Лондона і був на той момент, на жаль, не з Францією, не з народом. З народом був Петен».
Звісно, у сьогоднішній Україні є масова втома від великої війни. Багато фронтовиків вигоріли емоційно та фізично. Багато цивільних категорично не приймають недобровільну мобілізацію. Але чого в Україні немає, то це відчуття стрімкого падіння в прірву. Падіння, яке мільйони людей прагнуть зупинити хоча б ненадовго – і за всяку ціну.
Реклама:
Цього руйнівного психологічного ефекту вдалося уникнути в перші, найкритичніші тижні повномасштабного вторгнення. А надалі для його появи вже не було передумов. І навіть систематичний повітряний терор в українському тилу не допоможе Росії досягти чогось подібного. Без катастрофічного обвалу фронту це неможливо.
Чи є в Україні прихильники капітуляції, закамуфльованої під перемир’я? Так, як і в будь-якій країні, що воює. Але щоб породити власного Петена, ця частина суспільства має стати навіть не відносною, а переважною, абсолютною більшістю. І на сьогодні це виглядає фантастикою.
Чи є в Україні добровільні претенденти на роль вітчизняного Петена? Політики, які крадькома приміряють цю роль на себе? Важко сказати. Але якщо хтось на Печерських пагорбах все ж таки розглядає таку перспективу, йому варто пам’ятати, що за новою версією armistice рано чи пізно піде нова операція «Антон».
Михайло Дубинянський
