На Берлінському кінофестивалі, який триває просто зараз, показали одного з головних претендентів на перемогу в програмі «Форум» – копродукційну українсько-латвійсько-чеську документальну стрічку режисера Віталія Манського «Час підльоту».
Для УП.Культура огляд на цей фільм написав кінокритик, який нині перебуває в лавах ЗСУ, Ярослав Підгора-Гвяздовський.
Берлінський кінотеатр Delphi Filmpalast, найбільший у Німеччині арт-хаусний зал з історією в понад століття, був повністю заповнений глядачами. І з сеансу, попри 3-годинну тривалість фільму, майже ніхто не виходив.
Але Манський не зміг за цим спостерігати. Він запізнився на прем’єру через скасування прямого рейсу зі Сполучених Штатів, де був на презентації виходу своєї книжки англійською мовою. Режисер мусив скористатися рейсом з 4 пересадками, щоб встигнути хоча б на кінець показу і поспілкуватися з глядачами.
Віталій Манський та Військовий оркестр Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного
ArtdocFestMedia
Після кіносеансу, відповідаючи на запитання глядачів, Манський почав розмову з того, що поставив таймер на 5 хвилин, таким чином пояснивши назву фільму: «Ці 5 хвилин є часом підльоту балістичної ракети до Львова«.
Саме про Львів йдеться в його фільмі, про місто, де народився Віталій Манський, яке, за його словами, дало йому все те найкраще, що в ньому є, і яке тепер є частиною війни, хоч і вдалечині від неї.
Кадр з фільму
Львів розташований за тисячу кілометрів від лінії фронту. Сюди, на захід, після початку повномасштабного вторгнення Росії, переїхали сотні тисяч біженців зі сходу, півдня і центру України, подалі від обстрілів і ближче до «нормального» життя. Тобто до старої норми – з розвагами, танцями, ресторанами, радощами і всілякими тілесними та душевними насолодами.
Норма для Львова і його гостей – це життя питомо туристичного міста в стилі «пий, гуляй, турбот не май». Манський поетапно і повною мірою ділить це життя за цілодобовою і круглорічною системою координат, від ранку до вечора, від літа до літа. Без засудження, пафосу чи навіть аналізу. Чистий, безпристрасний документаліст, він, мов хірург, препарує нашу дійсність, роблячи точні сенсовні розрізи, показуючи картину нутрощів нашого сучасного суспільного тіла. І треба сказати, це настільки влучно, що страшно, з усіх сторін страшно.
Заглядаючи в цю дійсність, бачиш себе, хто живе з війною пліч-о-пліч: коли вперше ховав свого побратима, я думав десь так само, як і тоді, коли вперше отримав триденну відпустку і влітку 22-го їхав через країну, від смутку війни до веселощів Прикарпаття.
Кадр з фільму
Все в «Часі підльоту» будується на двох сюжетних лініях, які весь час перетинаються – на місті Львові і на військовому оркестрі, що тепер грає на похованнях полеглих воїнів-львів’ян. Спочатку літнє місто прокидається, по ньому їздять поливалки і порожні трамваї; перед кав’ярнями виставляють стільчики і столики.
В той самий час на поліграфічній фабриці виготовляють плакати з портретами та біографією полеглих воїнів і виставляють їх на головній площі Старого міста, а на Личаківському цвинтарі гробарі вже чекають, коли підвезуть труни. Потім на хіднику перед шалено красивим Гарнізонним храмом вишиковується вервечка людей на колінах, у такий спосіб зустрічаючи машину з домовиною воїна, і вся процесія, під звук військового оркестру, заходить до храму…
Кадр з фільму
Треба сказати, що важливим у всій цій сцені є не так сам факт поховання, як його вкраплення в місто, де, здається, нічого не говорить ні про війну, ні про смерть, ні про поховання: роми намагаються вициганити гроші у кожного перехожого; хтось їсть морозиво, а хтось п’є каву; ось стоїть красива родина з кумедним песиком; ось крамничка сувенірів; ось дорогою крокує, як може, колона безтурботних дітей; шурхотять білі та яскраві плаття, блимають оголені ноги й усміхнені вуста; бігають задоволені та щасливі молодики. Літо, сонце, відчутне тепло.
І дисонансом до цього – поодинокі люди з опущеними головами і притуленою до серця правою рукою. Стоять. У смутку. Мовчки. Самотня труба грає класичну мелодію Taps, яку придумав ще бригадний генерал Деніел Баттерфілд у далекому 1862 році під час громадянської війни в США, і яку тепер використовують загалом по світу для військових похоронів.
Фільмування стрічки у Львові
ArtdocFestMedia
На кладовищі, куди переміщається церемоніал, традиційно невесело, що зрозуміло. Але. Манський виділяє кадром обличчя з військового почту: молоді українські хлопці, певно, курсанти, стоять із прапорами поруч із могилою; ми чуємо лише звук лопат, що закопують труну, а бачимо обличчя хлопців, і вони не просто сумні, вони – в передчутті, в страшному очікуванні. І це – перший страх у фільмі.
Вже наприкінці першої години, коли камера йде від кладовища з рухомим полем прапорів понад сотнями й сотнями могил воїнів і родичами, що порпаються над ними, прибираючи після великодніх свят, вже тоді можна було б завершити фільм. Вже сказано багато, вже показаний Львів, куди прийшла війна, вже зрозуміло – поруч зі святом є горе, і хтось регоче, а хтось плаче. Та цього не достатньо, щоб побачити ширшу картину. Ширша картина – це більше сенсів.
Кадр з фільму
Наприклад. Один із членів оркестру – піаніст, який виконує тепер роль артиста ударної групи. Раніше через проблеми зі здоров’ям він був непридатний до служби, тепер – придатний. Інший оркестрант розказує, як деякі оркестри розформовують для відсилки на фронт. Історія наступного члена оркестру – про його сина, пораненого, але живого, більшість із побратимів по підрозділу якого загинули.
Далі. Вечірня вистава в опері зупиняється через тривогу, і слухачів просять до виходу. А зранку відбуваються нові поховання…
Кадр з фільму
Історії з похованнями, нагородженнями посмертно чи маніфестаціями щодо привернення уваги до зниклих безвісти чергуються з кадрами дітей, початком навчального року і весіллям. Плакатів із фотографіями полеглих стає більше. Як і розповідей про війну.
За рік знімального процесу Манський відмітив всі аспекти життя міста, частково навіть потрапивши в момент ракетного удару по Львову – ракети пролітають над кладовищем під час зйомок, камера сіпається, намагаючись побачити в небі пролітаючі тіні, але їхній смертельний політ фіксує тільки мікрофон, який по тому вловлює звук карет швидкої допомоги і пожежних, що проїжджають повз.
Кадр з фільму
Після кадрів з гамірною і веселою рейв-вечіркою в кадрі з’являється групка військових із протезами замість кінцівок. Вони очевидно трохи випили. Нерівно співають упівську пісню. Жартують. І, звісно, говорять з молодим поколінням про всяке, часом серйозне, наприклад, питаючись: з якого року Україна почала бути незалежною, свідомо незалежною? А чи взагалі вона є незалежна зараз, коли досі, під час війни, тривають грошові махінації й корупція?
Манський, не говорячи ні слова, провів аналіз всього суспільства, лише показуючи одне місто, його людей з їхніми розмовами, міксуючи смерть і життя, страх і радість в один глобальний сюжет однієї картини, де ідеально розставлені пазли не прописують питання, але викликають їх у глядача, і, бажано, спонукаючи дати відповіді самому собі.
Кадр з фільму
Чи прийнятно під час війни розважатися? Якщо ні, тоді чи треба всім сумувати і всім займатися тільки війною? Ці питання апелюють до норми, з якої все й починалося і якої, здається, всі більш-менш прагнуть, питомо налаштовані на спокій, лише іноді бажаний для зміни, а так зміни – це прокляття, рухаючись за висновками китайських мудреців минулого.
Як і в попередніх фільмах Манського, на кшталт «Труби» про Російську Федерацію чи «Рідних» про українських та латвійських родичів режисера, він малює грубими мазками суспільних подій і великих територій, але завжди приводить глядача до особистісних, інтимних роздумів самого із собою, даючи надію. Для когось надію. Якщо хтось обирає саме її. Як той художній керівник оркестру, який промовляє: «Ми ж колись знову будемо грати, не тільки на похованнях».
