Table of Contents
«Пи-ро-жок, – по складах вимовляє Мар’ян, – це моє прізвище по паспорту. І я так підписував художні роботи. Пиріг – альтер-его суто музичне. В армії мене двоє братів із Закарпаття назвали «Пирога з племені бандерлога». Ще друзі кликали Марчелло чи Марік. Є у мене також персонаж «Спостерігаючий з-за трави» – це був проєкт «Сакральний Гербарій». Тобто практикую помірковану шизофренію. Й те, що не один це стягуєш, можливо, додає сил».
Наприкінці минулого року Мар’ян Пирожок – музикант і фронтмен групи «Пиріг і Батіг», яка зачаровує дедалі більше слухачів співаною поезією, перекладаючи на музику твори українських поетів, перебрався з рідного Львова до Харкова.
Переїзду передували довготривалі стосунки з містом: знайомство в 2013-му, ще пара «побачень» після початку війни в 2014-му та бурхливий «роман», який розпочався вже під час повномасштабного вторгнення й зрештою призвів до небанальної (в принципі, а для воєнного часу й поготів) релокації. Сьогодні Мар’ян каже, що кохає Харків. А Харків, здається, відповідає йому взаємністю.
Реклама:
«Українська правда» поспілкувалася з Мар’яном Пирожком про мотивацію переїзду до Харкова під час війни, особисту еволюцію від «пацанчика на районі» до адепта лагідної українізації, історичну роль Харкова в поетизації країни та українізації Заходу, а також про схожість і відмінність між 1920-ми та 2020-ми й техніку безпеки для українців, аби знову не наступити на «ті ж самі граблі».
Незабаром доступ до матеріалів на «Українській правді» може стати платним.
Але ми вважаємо, що якісний контент має бути доступний для всіх, тож до останнього не будемо вводити обмеження. Підтримайте нас, аби і ми без обмежень могли продовжувати роботу – долучайтеся до Клубу УП!
«Харків, Харків, Харків» – навіть сама назва тебе вражала»
«З вусами я давно – вони символізують травму, – усміхається Мар’ян Пирожок з-під своїх «веселих» підкручених вусів. – У 2006-му або в 2007-му я потрапив у бійку: мені розбили губу, і вона довго гоїлася – я не міг голитися, й тому виросли вуса. Й вирішив: «Лишаю!». Зміни деколи стаються через травматичний досвід».
Ми зустрічаємося на подвір’ї Харківського Літмузею, з яким Мар’ян тісно співпрацює. Директорка музею Тетяна Пилипчук вітається з ним, як зі старим другом. Кількома днями раніше заклад постраждав від чергової російської атаки на місто.
«Під час війни для мене безпека – річ вторинна», – стверджує Пирожок під звук нової повітряної тривоги.
Мар’ян Пирожок та директорка Харківського Літмузею Тетяна Пилипчук у вирі інтерактивної виставки харківського митця Костянтина Зоркіна «Іменем міста», що присвячена Харкову під час повномасштабної війни та його мистецтву
Фото: Іван Самойлов
На сході України, зокрема в Харкові, Мар’ян вперше побував у 2013-му. Тоді він їздив туром із проєктом «ГИЧ Оркестр». На той момент гурт покладав на музику поезію Павла Тичини і Володимира Сосюри – що один, що інший були пов’язані з Харковом «аж бігом».
Найперше корінного львів’янина Мар’яна в Харкові неприємно вразило зросійщення міста. А їхній безкоштовний концерт в артклубі «Корова» тоді відвідало тільки п’ятеро людей: однокласниця мами Мар’яна, яка жила в Харкові, двоє дівчат зі Львова, які тут навчалися, й лише двоє харків’ян без жодних ремарок – Бодя Шушканов і Олесь Штефчук, з якими музикант товаришує досі.
«Вони сказали: «У нашому місті багато російської. Чи можна з вами потусити, порозмовляти українською?», – згадує Пирожок. – Це теж натяк, ніби місто вимагає повернення у своє українство».
Тоді Мар’ян ще не знав жодних визначних місць Харкова, не чув навіть про будинок «Слово» й не був знайомий з місцевим культурним бомондом. Проте його здивувало, що, попри все, в цьому місті йому комфортно.
«Хоча ти дуже далеко від дому, але відчуваєш себе як вдома, – зізнається він. – Якщо ти хочеш почати українізувати країну, де ж це зробити – не у Львові ж?».
Після перших відвідин Харкова Мар’ян починає цікавитися історією міста – «повільно, поетапно». А вже під час російсько-української війни – у 2016-му та 2017-му – він знову відвідує Харків із «ГИЧ Оркестром». І щоразу відкриває його для себе детальніше.
Пирожок живе в Харкові лише кілька місяців, але вже встиг тут дуже багато
Фото: Іван Самойлов
Повномасштабне вторгнення Мар’ян зустрів вдома у Львові. На програвачі у нього тоді лежала платівка єдиного російського композитора, від якого він на той момент не відмовився – Шостаковича. Сьогодні він про це шкодує і Шостаковича більше не слухає.
«Цей день, 24 лютого, був настільки довгим, що ти переживаєш ще декілька життів, – згадує він. – Тобто ти помер чи живий? Робити коктейлі Молотова чи збирати медикаменти, чи кудись йти допомагати?».
Вже на п’ятий чи на шостий день друзі запропонували Пирожку доглядати за дітьми з охоплених війною регіонів, які знайшли прихисток у Львові.
Реклама:
«Я був розгублений, не знав, що робити, й цей запит дав приналежність до чогось бути дотичним, – пояснює Мар’ян. – Місяць чи півтора я працював із дітками, став більш стабільний. І зрозумів, що до мене вернулася музика».
На другий рік повномасштабної війни, у передвеликодню суботу, Мар’ян знову приїздив до Харкова – цього разу вже з «Пирогом і Батогом». Оселилися в будинку «Слово».
«Я дуже фанатів від рідного Львова (та й досі його люблю), але після відвідин Харкова у 2023 році одчув неприховану любов до цього міста. «Харків, Харків, Харків – навіть сама назва тебе вражала, – усміхається Мар’ян. – Й уже більше занурюєшся».
Тоді «Пирогу і Батогу» зробили пропозицію зіграти на Великдень у деокупованому Старому Салтові. Раптом Мар’ян осягнув: саме в цьому сенс усього, що вони роблять. Тож зранку на Великдень, коли місцеві тільки-но посвятили паски, гурт приїхав до деокупованого селища, аби дати концерт. Цей виступ назавжди змінить життя Пирожка.
«Деокупувати людську свідомість»
Відігравши у Старому Салтові й повернувшись до Львова, Мар’ян раптом відчув себе ніяково. Контраст між прифронтовою Харківщиною та рідним містом здався йому приголомшливим.
«Повернулися ми до Львова щемкі й у задумі про майбутнє. І дочули неабиякий контраст: які можуть бути різні Великодні в одній країні, – згадує Пирожок. – І тут, і там – Христос Воскрес, але про Воскресіння більше йшлося в Старому Салтові – справжнє Воскресіння Краю з попелу і згарищ. Цей контраст вибив із колії. Я зрозумів, що хочу бути тут, ближче. Й ми вирішили робити деокупаційний тур».
Влітку 2023-го «Пиріг і Батіг» дали 10 концертів на деокупованій Харківщині. Музиканти не лише грали співану поезію. Вони також «деокуповували свідомість» місцевих, які, можливо, раніше були «прихильні до Росії», але, побачивши ворога на власні очі, відчули когнітивний дисонанс.
«Тепер ти витіснив з себе цю чужу культурну складову, і тобі треба наповнити себе своєю, але ти про неї не знав, – пояснює Мар’ян.
Тому приїжджаєш і ніби теж пояснюєш ті речі: «От вчора я щось не знав – сьогодні знаю і з вами ділюся, й ви не стидайтеся того, що чогось не знали. Головне, щоб ви хотіли і прагнули кожен день оновлювати своє внутрішнє бажання бути українцем».
Я говорю, наскільки важлива мова, але розумію, скільки часу витрачалося на русифікацію, тому кажу: «Можете ставити питання російською». Люди відповідають: «Дякую, що не агресивно це пояснюєте». Лагідна українізація».
Під час деокупаційних мандрів Мар’яна вразила щирість місцевих і простота їхніх мрій. Зокрема «бабки-старійшини» в Непокритому (історична назва селища Шестакове, яке досі не перейменували – УП), яка на три роки старша за Стуса:
«У неї стара хата, живе на літній кухні і говорить: «Я не хочу вмирати в літній кухні. У мене одна просьба – щоб мені поставили в хату вікна і щоб на цвинтар несли з хати». У них запити дуже прості, бо коли смерть близько, розумієш певні речі по-інакшому».
Мар’ян під час деокупаційних мандрів у селищі Шестакове (Непокрите) та глядачі концерту, літо 2023-го
Фото: Дмитро Кузубов
Взимку «Пиріг і Батіг» відіграли ще один тур звільненою від росіян Харківщиною. Поки колеги брали зворотні квитки, Мар’ян не хотів їхати з Харкова. Із кожним приїздом до міста він знаходив все нові його переваги, зокрема полюбив тутешній клімат і небо.
«У Львові зранку на вуличних заходах мені було важко співати, треба було прикладати зусилля, бо є опірність вологості повітря, – каже Пирожок. – А тут найкомфортніший клімат, в якому мені доводилось співати. Й цю сухість я полюбив – оцей шелест, аж скрип. І мене вразило, наскільки небо високе (на Харківщині), як колись писав Йогансен. Зранку Львів, Львівщина більш вологі, тому й хмарки нижче, а тут є оцей простір, що фізично навіть відчуваєш себе ніби трішечки вищим».
До того ж, Мар’яну – «людині, яка любить швидко рухатися» – в Харкові сподобався темп життя: Львів став для нього заповільним, а тут все відбувається швидко.
Реклама:
«Місто ближче до фронту, й ця близькість диктує умови, – пояснює він. – Життя тут більш насичене і змістовне – не лише прожити цей день, а й щось зробити. Бо сьогодні ти є, а завтра тебе немає».
За півтора року з весни 2023-го Мар’ян постійно відкривав у Харкові нові плюси. Водночас шукав мінуси й не знаходив. Урешті він так захопився, що почав сумувати за містом, в якому ще не жив. Тож напередодні нового 2025-го року прийняв рішення – переїжджає до міста Ха. Й на Різдво у Львові сів у потяг без зворотного квитка.
«Ти шо, неформал?» – «А ти шо, формальний?»
Мар’ян народився у Львові в 1979-му. Його батько був лабухом (жаргон. музикант – УП), тож майбутній музикант із дитинства мав доступ до вінілів, слухав музику, зокрема західну, й українські казки, з яких вперше дізнався про розмаїття української мови.
Коли Мар’ян йшов у перший клас, йому подарували гітару. Маленький Пирожок потрохи опановував її. Вже в середині 90-х Мар’ян почне грати на гітарі в колі друзів. Й матиме відповідний імідж.
«Я був байдужим підлітком, пацанчиком зі спального району. Але ходив у розмальованих джинсах. І це тоді називалося: «Ти шо, неформал?». А ти відповідав питанням: «А ти шо, формальний?». І патлатий теж ходив», – каже він.
«Підбираєш собі (на гітарі) Led Zeppelin чи ще щось, навіть російське грав, бо воно було популярним. Я жив на Патона, там три україномовні школи, одна російськомовна, на Любінській вже три російськомовні, одна україномовна. І ти йдеш в інший райончик, і там вже всі спілкуються російською. Це ми про Львів говоримо», – пояснює Пирожок.
У красу української мови та глибину української культури Мар’ян занурювався поступово, щоразу відкриваючи для себе щось нове
Фото: Іван Самойлов
Проте на той момент Мар’яна вже захопила нова хвиля української музики. У 1993-му на День Незалежності, коли хлопцеві було 14, сталася подія, яка вплинула на подальший розвиток його особистості. Тоді на вулиці біля Палацу культури «Лорта» виступали «Мертвий Півень» і «Плач Єремії» – на той момент молоді колективи.
«Мене вразила поезія Андруховича й Неборака – ще не знав тих поетів, але зрозумів, що вони співають якусь поетичну складову, – згадує Мар’ян. – Якщо вчора ще всі слухали блатнячок або якусь російську штучку, то всі, хто побували на цьому концерті, наступного дня вже захотіли грати на гітарі саме ці пісні».
Вже в 1996-му з Пирожком стався Павло Тичина (а невдовзі ще і Володимир Сосюра, бо «вони поруч ніби були»). Мар’ян, який тоді довчався у школі, відкрив книжку «Радянська література» з поезією Тичини й був вражений. Він і досі є його улюбленим поетом, бо подарував перший композиторський досвід.
«Гаї шумлять» я жодного разу не прочитав: це відразу була мелодія, – зізнається Мар’ян. – У мене є маленька книжечка Тичини, зачитана вже вщент, і найбільше напрацьованого музичного матеріалу в мене пов’язано саме з ним».
Вже під час повномасштабної війни пісню «Гаї шумлять» придбає телеканал СТБ для серіалу «Одна родина». Перед тим, як погодитися на пропозицію, учасники гурту передивляться серіал і наведуть довідки, чи не співпрацювали актори з РФ. І, не знайшовши нічого підозрілого, приймуть пропозицію. Так пісня, якій на той момент вже було сім років, стане лейтмотивом серіалу, завіруситься в соцмережах і раптом здобуде широку популярність.
«Гаї шумлять» – мій перший композиторський досвід, тож мені з цього приводу дуже щемко, дивно і приємно», – зізнається Пирожок.
«Нічого не робив і міг навіть спитися»
У 1997 році Мар’ян закінчив школу й вступив до Львівського державного лісотехнічного університету на кафедру дизайну меблів. Навчання давалося складно. Пирожок зрозумів, що пасе задніх. Після першого року його відрахували, він поновився, але врешті вирішив кинути виш. Батьки пригрозили синові, що тоді йому доведеться йти до війська. Але Мар’ян був не проти й розглядав службу як можливість побачити країну.
Спочатку Пирожок потрапив в «учєбку» в Борисполі, пів року навчався на зв’язкового у військово-повітряних силах. Далі військових відправили в Броди, потім – у Калинів, що під Львовом. Мар’яна тоді здивувала різниця у військовій термінології.
«У Борисполі існувала кімнатка, де солдатики читають листи – й хоча це був вже 1999 рік, вона називалася «ленинская комната». Й на «построєніях» усі команди були російською: «Равняйсь! Смирно!»», – відтворює Пирожок.
А вже в Калинові ця кімната називалася «світлиця», й (усі команди були українською): «Шикуйсь! Рівняйсь!». У нас був старший прапорщик Володимир Євстахович Шоган (і він після команди «Вільно!» говорив:) «А тепер, солдатики, пінгвінчики, може, вас щось когось бентежить? Нежить?». Тобто таке звернення – не до якоїсь сірої маси, а, власне, до людей, з повагою і любов’ю. Я збагнув, наскільки крута українська мова».
Після служби Мар’ян дозволив собі пізнати гедоністичне життя: грав у карти, курив цигарки й закидав чарку.
Реклама:
«Я нічого не робив, розважався й міг навіть спитися, – згадує він той період життя. – Ні за що мені не соромно, тому що я зі всім знайомий не по чутках».
Тоді ж, на початку нульових, Мар’ян вперше почув народну українську музику, яка його вразила – це був вініл «Лемки» 1986 року, який Пирожок переписав собі на касету. Лемківська музика захопила його «сирою традицією» та змінила уявлення про українську народну культуру, яка до цього здавалася йому шароварщиною й відштовхувала.
Сьогодні «Пиріг і Батіг» часто виконують «Думи» на вірші Шевченка. Проте і його Мар’ян визнає не одразу. В школі поезію Кобзаря він не любив, а портрет самого Шевченка вони з однокласниками деколи розмальовували. Та й музика, яку писали до віршів Тараса Григоровича композитори, здавалася Пирожку сумною та агресивною. Своє ставлення до нього він перегляне, лише коли відкриє для себе мрійливо-ліричний «Заповіт» Тичини.
«Я хотів би, коли я умру (Ах якби мені вмерти улітку!), щоб закутавшись в білу намітку, ви спалили мене у бору…», – декламує Мар’ян і каже: – Все, – думаю, – Прочитаю Шеву, в нього ж теж схоже».
Музичне оформлення, наголошує він, може змінити й трактування поезії.
«Якщо той же «Заповіт» кладеш на музику «Бондарівни» (це українська давня пісня), то воно вже стає мрійливим і в тебе змінюється враження від цього твору», – пояснює Пирожок, наспівуючи перші рядки шевченківської поезії, знайомої з дитинства.
«Пиріг, у тебе класно виходить. Давай ще приходь»
Після служби, на початку 2000-х, Мар’ян переконався, що кинув університет недарма: дизайнувати меблі він не мав жодного бажання. Натомість його приваблював живопис, тож вирішив заробляти на життя «малярством»: «Був художником-кітчеменом, щоб мати собі на хлібчик – цигарки».
Тоді ж завдяки своїй роботі Мар’ян захопився ще одним поетом – Богданом-Ігорем Антоничем. Мережа кав’ярень замовила Пирожку ілюстрації до його поезії.
«І я, як почав читати, думаю: «Боже, чому він мені раніше не траплявся?»», – дивується Мар’ян.
Багато років по тому, в 2023-му, «Пиріг і Батіг» випустять альбом «Зелений», що повністю складатиметься з поезії Антонича.
Тим часом у середині нульових у музиканта-початківця з’явився інтернет – відтепер увесь світ був як на долоні. Тоді він поринув у дослідження музики народів світу.
«Я собі накачав дуже багато китайської музики, власне східної, іранської, також народів Африки й інших материків, – каже Пирожок. – У пошуках музички навіть слухав російський фольклор – «музыка русского Поозерья». І збагнув – 80% матеріалу там про жіночий алкоголізм. Цимбали, скрипка і бубен – музичне навантаження навіть чимось схоже на Гуцульщину. Але текстове – дуже смурно».
Увесь цей час Мар’ян продовжував плекати українську поезію й писати музику. Проте не поспішав ділитися своїми напрацюваннями на загал.
«Це було як моє щось – як помолитися на ніч, – згадує він. – Ти собі музичку придумав – о, клас, у шухлядку її поклав».
Наприкінці нульових Пирожок почав писати власні тексти – «суржичком, бо ніхто на районі не розмовляв літературною українською». А у 2010-му нарешті зважився на публічні виступи. Сталося це у львівському артклубі «Дзиґа» напідпитку.
«Приходиш у «Дзиґу», напиваєшся, і от вже так напився, що готовий взяти гітарку і заспівати на людях, – всміхається він. – Маркіян Іващишин (співзасновник «Дзиґи», культурний діяч, один із провідників Революції на граніті – УП), на цей момент вже покійний, тоді говорив: «Пиріг, у тебе класно виходить. Давай ще приходь!»».
Читайте також: Гладіатор у місті левів. Як Маркіян Іващишин будував свою драбину до небес
Така підтримка вразила музиканта, й він став виступати регулярно. А невдовзі з ним стався «ГИЧ Оркестр». Потім – сольний проєкт «Пиріг» (ще без «Батога»), в якому він продовжив виконувати співану поезію. Свої записи Мар’ян викладав на Soundcloud та YouTube «без натяків на комерцію»:
«Аби українці збагнули свою культурну спадщину, воно має бути у вільному доступі».
Понурий міленіум та ніжна українізація
У 1999 році в автокатастрофі гине В’ячеслав Чорновіл. Смерть політика, якого Мар’ян називає «останнім представником елітарного українського інтелектуала з вишуканою мовою і світлими ідеями», він вважає точкою відліку нового зросійщення. Тож, як фанат українства початку 90-х, зустрічав міленіум «вже з понурим вайбом».
Водночас у власному житті Мар’яна російська культура почала зникати лише після 2004-го.
«Слухати російську музику я перестав тільки після Помаранчевої революції, – зізнається Пиріг. – У тебе 80% телебачення – навіть включно до 2014-го – це російська мова. З 2014-го вже не міг дивитися (фільми) з російським перекладом».
Зміни, які сталися з Мар’яном за повномасштабну війну, він, перепрошуючи, називає «позитивними». Каже, що став виваженішим і менш байдужим
Фото: Іван Самойлов
Спираючись на власний приклад, Мар’ян впевнений, що відмова від російського має відбутися з кожним органічно. Але якщо цього від людини вимагатимуть інші – воно не спрацює.
«Я для себе з’ясував, чому називаю це явище «лагідна чи ніжна українізація» – бо Україні не потрібні українці на вимогу, – підкреслює Мар’ян. – «Говори українською. Не будеш говорити – тобі п*здець». Ну і шо? Ти його налякав. Мені хочеться виплекати любов до цього краю, до його мови і спадку. Бо я зацікавлений у великій кількості українців у нашій країні – але якісних, самоусвідомлених».
Мар’ян вважає абсурдним наратив «культура поза політикою», бо Росія століттями нав’язувала свою культуру, «впаювала у свідомість». Й до сьогодні у росіян вона лишається політичним інструментом, зброєю, яку вони використовують проти нас.
«У нас культурне навантаження велике, й кацапчики це знають, – каже Пирожок. – І тому, якщо українець своїм культурним навантаженням хоче поділитися на світову спільноту, вони хочуть, щоб там був ще й росіянин якийсь. Вони розуміють, що якщо їх не буде в інфопросторі, їх не стане. Ми внутрішньо сталі, а в них немає сталих росіян, це вигадана річ – пластилін, який вони постійно ліплять і переліплюють».
Реклама:
«Сидите по ничках, а я у свобідном Харкові розмовляю українською»
Якось Мар’яну сказали: «Ти не перший львів’янин, який переїхав до Харкова, це свого часу зробив Місько Барбара«. Фронтмен «Мертвого Півня» перебрався до Харкова у 1998-му, почав грати в місцевому театрі «Арабески» й став активним учасником тутешнього культурного життя, яке не полишав до самої своєї смерті в 2021-му році.
«Я дивувався: а що він у Харкові найшов? Тепер я його розумію», – усміхається Пирожок.
Проте Мар’яну ближче релокація до Харкова митців із Заходу 1920-х. До того ж, у Харкові 2020-х він вбачає те ж саме піднесення, за яким сюди їхали 100 років тому.
«Мені імпонує переїзд Фавста Лопатинського – драматурга і режисера театру Леся Курбаса – з мамою, оперною співачкою Філоменою Лопатинською, власне, зі Львова до Харкова. І я радше цитую ті 20-ті, той культурний штиб», – каже музикант.
«Немає людини, яка дотична до поезії, літератури або взагалі до мистецтва, яка не бувала в Харкові (в 1920-ті). Харків манив і притягував. І якщо люди тут не мешкали, сильно перебували, приїздили до когось.
Чимало знатних західноукраїнських інтелектуалів теж повірили у світлу радянщину і втікали до Харкова від польської окупації. Навіть Валер’ян Поліщук колись сміявся з львів’ян: «Ви сидите по ничках, хатах-читальнях, бо вільно розмовляти, наче на вулиці, не можете, а я у свобідном городє Харкові розмовляю українською».
Наша розмова відбувається біля експозиції харківського митця Костянтина Зоркіна. Нещодавно він порадив не порівнювати нинішнє покоління українських митців із Розстріляним відродженням. Мар’ян також вважає цю аналогію недоречною.
«Єдине, що треба пам’ятати – чому ти проводиш цю паралель, – наголошує він і пояснює: – Щоб більше не ставати на ті самі граблі, щоб не сталися стрьомні 30-ті. А вони можуть статися.
Свого часу теж українські інтелектуали повелися на «мирного русского брата».
Приїжджав Маяковський, з Йогансеном міг пограти в більярдик. Дивишся: театр Курбаса, якісь фоточки: сидять Лесь Курбас, Борис Тягно, Фавст Лопатинський, а тут портретик Леніна чи Сталіна – й вони раді.
Тобто вони ж не були проти системи аж настільки – просто хотіли робити непересічні речі. Й система зрозуміла, що ці речі тут не канають, тому що це вільнодумство. Власне, це і показує ницість Росії в тому, що вони бояться навіть прихильних до себе українців».
«Совок тоді зробив маленький люфтик, в якому можна було все, – каже Пирожок про ілюзії покоління Розстріляного відродження. – Здавалося, що комунізм – це щось футуристично-фантастичне: люди всі рівні, можуть робити що завгодно»
Фото: Іван Самойлов
Водночас, наголошує Мар’ян, дехто з покоління Розстріляного відродження все ж встиг зрозуміти підступність системи – зокрема Хвильовий, який досліджував Голодомор і врешті застрелився. Справу СВУ («Спілки визволення України» – УП), сфабриковану проти української інтелігенції наприкінці 1920-х, Пирожок називає «театром абсурду», «Колізеєм без крові». Й наголошує: репресивні методи росіян із тих часів не змінилися.
«Розстріляне відродження – це сумна і іронічна річ, бо розстріляли людей, більшість з яких насправді були прихильні до Радянського Союзу, до комунізму – за те, що вони українці, пишуть українською. Це просто були недоречні люди», – резюмує Мар’ян.
«Тоді, у 1920-х, ще ворога не знали, ніхто нікого не розстріляв. Сьогодення відрізняється тим, що ми вже знаємо ворога, й ти вже з тими людьми за один стіл сідати не хочеш. І хочеш робити конкретно речі – українські, проукраїнські і для України. Тоді вони робилися теж для України, але як частини Радянського Союзу», – пояснює він.
«Кожна людина тут – потенційно ох*єнний українець»
На питання, як він позиціонує себе зараз, Мар’ян впевнено відповідає: «Як харків’янина». Або, якщо брати згрубше, «як українця, який мешкає в Харкові».
Місто Ха, каже Пирожок, надихає його. Переїхавши сюди, йому одразу захотілося писати нову музику. Й за два місяці в цьому місті, проводячи більшість часу у резиденції Юрія Шевельова, він вже встиг напрацювати чимало нового матеріалу.
У Харкові Мар’яну спадають на думку нові ідеї та виникає багато творчих колаборацій. Він регулярно бере участь у активностях Харківського Літмузею. Співпрацює з артстудією Aza Nizi Maza («крутішої артстудії і роботи з дітьми я в Україні не зустрічав»), які оформили обкладинку альбому «Пиріг і Батіг» на вірші вбитих українських поетів «Замордовані. Подзвін перший». Грає у «Книгоукритті» видавництва Олександра Савчука тощо. Пропозицій так багато, що від деяких навіть доводиться відмовлятися.
З колегами по групі, які перебувають у Львові та Тернополі, Мар’ян відтепер співпрацює віртуально. Переїхати до Харкова теж пропонував, проте вони мають більше, ніж він, прив’язок до рідних міст. Водночас сам Пирожок вже створив у Харкові новий музичний проєкт.
«Це моє найулюбленіше місто в Україні: я закохався в нього, потім почав кохати його, а тепер у ньому кохаюся, – усміхається він. – Це в мене три етапи, як можна людину закохати в українську мову».
В Харкові у Мар’яна ще не сталося жодного конфлікту. Й на мовному підґрунті – теж.
«Єдиний раз в одного водія таксі грала російська музика, попросив: «Пане водію, чи можна без музики?». Він говорить, українською навіть спитав: «А така підійде?». І включає якусь західну музику. Говорю: «Дуже дякую!». Їдемо далі, – розповідає Пирожок.
(Звертаються до мене) деколи російською. Але я завжди милий і, можливо, воно теж працює, що не вимагаєш цього (переходу на українську). Ворогів ненавиджу, але ми зараз говоримо про Україну. Кожна людина тут – потенційно ох*єнний українець, просто він ще цього не знає. Я теж не знаю, вийде він з нього чи ні, але хоча б намагаюся долучитися до його формування».
Мар’ян вважає тих українців, які пропонують віддати Донбас росіянам, колаборантами. І не згоден з тими, хто звинувачує в російсько-українській війні жителів сходу країни, які переважно розмовляли російською та голосували «не за тих політиків»:
«Російське ІПСО дуже гарно спрацювало – ці наративи Схід/Захід. Я теж спочатку думав: «Треба знов з’єднати Схід і Захід». Це завжди було, Харків колись, бл*дь, українізував Захід. Зараз ми цілісні».
Дмитро Кузубов, фотографії – Іван Самойлов
