«Ми наново відкривали для себе Європу та світ. Ніколи ще не мандрували так багато, як у ці роки, – може, молодь поспішала винагородити себе за все, що було втрачено в роз’єднаності? А може, це було невиразне передчуття, що треба вчасно вирватися з цієї нори, перш ніж її засиплють?» – так літератор Стефан Цвейг описував безтурботних європейців 1920-х.
Щось подібне можна сказати і про українців 2010-х. На той час свобода пересування вважалася головним досягненням незалежної України, і країна співала оди безвізу. Наші співгромадяни поспішали винагородити себе за все, що було втрачено за доби радянської залізної завіси та пострадянської бідності. Але чи було в Україні невиразне передчуття того, що це свято необмеженої свободи завершиться найдраматичнішим чином? Навряд чи.
Ніхто й гадки не мав, що 2020 року розпочнеться пандемія COVID-19, і до забутої практики закриття кордонів вдасться не лише українська держава, а й увесь ліберальний західний світ.
Реклама:
Ніхто не припускав, що незабаром на нашу землю прийде наймасштабніша війна планети за останні 40 років, і Україні доведеться запроваджувати обмеження на виїзд для значної частини населення.
Ніхто не міг уявити, що чоловіки-ухилянти долатимуть Тису, а співробітники ДПСУ стануть спадкоємцями радянського героя Карацупи, який охороняв кордон від радянських же громадян.
І, звісно, ніхто не міг уявити, що в ХХI столітті в декомунізованій Україні відродиться типово радянський феномен «тих, хто не повернеться» – людей, які використовують для втечі з країни закордонні відрядження, гастролі чи спортивні змагання.
Безумовно, часткове закриття кордонів наша держава застосувала не від хорошого життя. Логіка цього вимушеного рішення зрозуміла кожному. Але з усіх надзвичайних заходів воєнного часу цей крок обернувся найбільшою кількістю негативних побічних ефектів.
По-перше, часткове закриття кордонів погано позначилося на демократичному іміджі України – особливо за контрастом із нашим ворогом. Маючи набагато більші людські ресурси, авторитарна Росія змогла дозволити собі мобілізацію з відкритими кордонами – і охоче використовує цей козир в антиукраїнських ІПСО.
По-друге, часткове закриття кордонів розбещує тисячі людей у формі. Обростання Держприкордонслужби новими та не завжди законними повноваженнями; зловживання владою; підміна нормативно-правової бази негласними внутрішніми інструкціями – це сумні реалії нашого часу.
По-третє, часткове закриття кордонів стало потужним джерелом корупції та різноманітних незаконних махінацій. Подібно до того, як National Prohibition Act у США створив бутлегерів, обмеження виїзду з України породило безліч нелегальних схем: від купленого «Шляху» до фіктивних шлюбів із жінками з інвалідністю.
По-четверте, часткове закриття кордонів виявилося серйозним інструментом політичного тиску. Ще 2022-го з країни не дозволяли виїхати опозиційному меру Чернігова; пізніше під роздачу потрапив Петро Порошенко; а 2024-го українських парламентаріїв почали масово не випускати у відрядження як покарання за неправильне голосування, внаслідок чого в Раді навіть спалахнув мінібунт.
Але головним негативним ефектом стає невизначеність. Що довше країна живе з напівзакритими кордонами, то менш зрозуміло, яким буде вихід із цього стану.
Коли в лютому 2022-го Україна поспіхом закривала кордони для військовозобов’язаних чоловіків, вважалося, що повномасштабна війна з Росією триватиме кілька тижнів чи місяців. Потім відкриття кордонів почали пов’язувати зі швидким розгромом РФ і неминучим розпадом держави-агресора на частини. Мовляв, повністю знищимо Росію та заживемо як раніше.
Але, на жаль, об’єктивна реальність розходиться з нашими мріями. І є висока ймовірність, що в найближчому майбутньому перед українським керівництвом постане питання: як відкрити кордони, якщо завершення активної фази війни не позбавить Україну загрози з півночі?
Уявімо, що Україна вистояла під тиском ворога, але Росія – з Путіним чи без нього – нікуди не зникла. Небезпека нового вторгнення зберігається і продовжує висіти над нашою країною, наче той дамоклів меч. Сьогодні, розпрощавшись із шапкозакидальними настроями 2022–2023 років, ми розуміємо, що такий сценарій цілком реальний.
Але після відкриття кордонів з України рине потік раніше невиїзних чоловіків від 18 до 60 років. Країну почнуть масово й одночасно залишати люди, які вважаються державним ресурсом. Люди, яких держава встигне внести до всіх можливих реєстрів і на яких розраховуватиме – на випадок нового ворожого вторгнення.
З погляду держави, масовий одноразовий виїзд таких людей може спричинити шоковий ефект для обороноздатності України. Хто гарантує, що Росія не скористається цим для нового витка воєнної агресії? Як бути? Що робити?
Найочевиднішим рішенням виглядає продовження обмежень для військовозобов’язаних чоловіків і в післявоєнний період. Подібні думки вже з’являлися у вітчизняному публічному просторі. Але навіть якщо винести за дужки народне невдоволення, таке рішення загрожує Україні й іншими серйозними проблемами.
По-перше, пролонгація заборони на виїзд чоловіків від 18 до 60 років – це остаточне прощання з працездатними військовозобов’язаними українцями, які зуміли залишити країну після 24.02.2022. У разі збереження обмежень вони не повернуться назад навіть після завершення активних бойових дій та припинення масової мобілізації в Україні.
Замінити їх новими громадянами за рахунок міграції також не вдасться – навряд чи багатьох чоловіків-іноземців привабить українське громадянство, якщо на додачу до нього йтиме статус державного ресурсу без права виїзду з України.
По-друге, пролонгація заборони на виїзд чоловіків від 18 до 60 років побічно сприятиме відтоку фертильних та працездатних жінок. У молодої українки, яка має свободу пересування, з’явиться стимул шукати пару серед таких самих вільних чоловіків за кордоном, а не прив’язувати себе до співвітчизника, який на роки вперед залишиться невиїзним державним ресурсом. В Україні можуть відродитися реалії станового суспільства, коли вільній дівчині було невигідно виходити заміж за кріпака.
По-третє, пролонгація заборони на виїзд чоловіків від 18 до 60 років позбавить країну безлічі майбутніх військовозобов’язаних. Уже зараз поширеним вітчизняним типажем стає дбайлива мама, яка вивозить за кордон сина-тінейджера – поки йому не виповнилося 18, і він не перетворився на державний ресурс.
Очевидно, якщо обмеження для військовозобов’язаних чоловіків продовжать на роки вперед, то масштаби превентивного вивезення неповнолітніх хлопців з України різко зростуть. Таким чином країна ризикує втратити цілу генерацію юних українців.
Заковика в тому, що сам метод часткового закриття кордонів не пристосований для багаторічного застосування. У довгостроковій перспективі держава може жити або з відкритими кордонами, або з кордонами, закритими майже повністю. Отже, українському керівництву доведеться обирати між двома альтернативними стратегіями.
Або необхідно поступово пом’якшувати правила перетину кордону та крок за кроком розширювати коло осіб, які мають право на виїзд – щоб підготуватися до повного скасування обмежень і зменшити шоковий ефект від відкриття кордонів після завершення активної фази війни.
Або ж треба, навпаки, посилювати порядки на кордоні та крок за кроком обмежувати виїзд для нових категорій осіб – поступово дійшовши до підлітків чоловічої статі та жінок фертильного віку – щоб Україна могла десятиліттями існувати в форматі воєнізованої країни-фортеці.
Навесні 2022-го ні в кого не виникло б сумнівів, що наша держава обере саме перший шлях – через традиційну українську волелюбність і прихильність до демократичних цінностей. Але два роки жорстокої війни продемонстрували, наскільки сильно можуть змінитися країна, влада та суспільство. І сьогодні часткове закриття кордонів України – це історія з відкритим фіналом.
Михайло Дубинянський
