Table of Contents
Досвід інших – це той далекий і незвіданий світ, до якого ми маємо змогу доторкнутись за допомогою книжок. Література дає змогу зрозуміти, що переживають інші люди навколо нас.
УП.Життя рекомендує новий книжковий огляд, який спеціально для нас зробила книжкова експертка з «Читомо» – роман про будинок людей літнього віку, найвідоіший лесбійський комікс та найкращі перекладні книжки про війну.
Олена Пшенична. Там, де заходить сонце
Тема старості – досі доволі табуйована в нашій літературі. Літні люди в книжках часто з’являються разом з рустикальним сюжетом, чим створюють враження, що старість може відбуватись лише на лоні природи та етнографізму. Письменники з більшою цікавістю звертаються до старості як джерел народної мудрості. Але всі ми старіємо, а однією перекладеною «Олівією Кітеридж» ситий не будеш.
«Там, де заходить сонце» – роман про Будинок літніх людей. Вірі 72 роки, і вона опиняється в ньому тому, що син весь час волонтерить на війні, а невістка опинилась в евакуації. Віра щиро вірить, що тут не надовго. Їй незручно бути тут, але до всього в цьому житті звикаєш.
Сам простір будинку літній людей сповнений ситуацій сорому й ніяковості, ситуацій, які заторкують гідність літніх людей. Випорожнятись вночі в горщик і бути під постійним наглядом доглядальниці в душі – не те, з чим легко змиритись. Твоє тіло більше не є приватною справою. Ці ситуації позбавлення приватності і обмеження прав жахають головну героїню. Але до будь-чого можна звикнути.
Поступово книжка розкриває історії людей, що опинились в будинку для літніх людей. Вони переживають чимало затаєних емоцій – біль від смерті дітей, втрату можливості робити свою роботу чи жити своє звичне життя. Вони плетуть маскувальні сітки для військових і шукають сенс у своєму новому спільному просторі. Дехто з них навіть задумується про нове кохання (якщо звісно, як каже одна з героїнь, їй трапиться відповідний дід).
Жуль Маро. Блакитний – теплий колір
«Блакитний – теплий колір» -– певно найвідоміший лесбійський комікс у світі. Не в останню чергу й завдяки його екранізації під назвою «Життя Адель», що здобула в 2013 році Золоту пальмову гілку в Каннах.
Це історія підліткового кохання, осягнення своєї ідентичності й пошук свого місця у світі. Героїня коміксу – школярка на ім’я Клем, що почувається дезорієнтовано й відірвано від світу. Вона не розуміє, чому не відчуває радості від тих дій, які приваблюють всіх її подружок – зокрема від перспективи зустрічатись з симпатичним старшокласником.
Але в житті Клем з’являється яскравий промінчик світла – блакитноволоса дівчина на ім’я Емма, яка є відкритою лесбійкою. Емма – трохи старша й набагато розкутіша. Вона не приховує свою сексуальну орієнтацію і готова відстоювати її на прайдах, мітингах і різноманітних мистецьких акціях.
Для Емми її сексуальна орієнтація – це політична позиція, яку дівчина готова відстоювати. Для Клем її сексуальність – інтимна таємниця. Вона болісно переживає свій камінг-аут як вдома, так і в школі.
Історія любові між двома дівчатами в цьому коміксі далека від «і жили вони довго і щасливо». Це історія постійних непорозумінь, конфліктів і проблем, які ці двоє мають долати вибудовуючи свої стосунки.
Тім О’Браєн. Те, що вони несли
Попри твердження хорватської письменниці Славенки Дракуліч про те, що всі війни однакові, це далеко не так. Саме таке враження неоднаковості воєнного досвіду можуть отримати українські читачі від перекладу книжки американського письменника Тіма О’Браєна. «Те, що вони несли» – це збірка напівавтобіографічних оповідань людини, яка брала участь у війні у В’єтнамі, і яка вважається одним з найкращих текстів про війну.
О’Браєн розповідає про участь у війні, яка не була його. Вступний текст до цієї збірки показує, що власне несуть із собою солдати у В’єтнамі. Поруч із матеріальними речами, як от фото і листи коханої дівчини, це також історії, відчуття дереалізації, дружбу і відчуття нерозуміння, що вони тут роблять.
Це постійне блукання в оповіданні нагадує митарства душ або ж середньовічний danse macabre, відомий символ марнотності й минущості життя. Це люди, що переміщаються від селища до селища без здобутків, закинуті сюди й приречені рухатись за міліметр до смерті.
В одному з тексті автор розповідає про цілковитий спротив свого персонажа звістці про власну мобілізацію. Війна у В’єтнамі не мала для нього жодної цінності і він вважав, що у війні мають брати участь лише ті, хто гучно її схвалює. Його лякала думка про смерть. Настільки, що герой всерйоз думав втекти за канадський кордон.
Ці історії сповнені сильних емоцій і яскравих життєвих парадоксів. Вони показують, які грані спроможна розкрити війна, як в оповіданні про привезену у В’єтнам дівчину, що знайшла у війні дику жагу до неї, до її адреналіну. В них розкривається той внутрішній жах, до якого призводять внутрішні конфлікти між своїми. Це збірка майстерних армійських історій, які не мають моралі, але які складно забути.
Сʼюзен Зонтаґ. Спостереження за болем інших
В багатьох сучасних романах автори, що зображують війну і насилля, іронізують з можливостей преси і фотографії. Всі героїчні й пригодницькі сюжети про донесення до широкого загалу викривальних кадрів і матеріалів – сюжет доволі романтизований. В реальності кадри війни здатні вплинути на світ, але цього недостатньо, щоб змінити щось у ході війни.
Есей американської письменниці та інтелектуалки Сʼюзен Зонтаґ «Спостереження за болем інших» – це продовження роздумів авторки про фотографію.
Далеко не для всіх глядачів знімки війни спонукають до бажання будь-що її припинити.
У цьому тексті вона пише про те, яку роль відіграє підпис у фотографії воєнних злочинів і наводить приклади, як різні сторони конфлікту неодноразово використовували ті самі світлини як буцімто свідчення звірств своїх ворогів. Наратив про те, що якась зі світлин постановочна – це феномен далеко не лише українсько-російської війни. Як пише Зонтаґ, цей феномен виринає постійно. Такі слова лунали й в 1930-ті, коли було зруйновано Герніку.
