Table of Contents
«Спільнота» та «взаємодія» – ці слова найчастіше звучали від учасниць конференції «Спадщина: простір для роботи». Керівниці невеликих музеїв, бібліотек та культурних осередків, що побували в окупації чи розташовані неподалік лінії фронту зібрались 17 вересня в столичному Мистецькому арсеналі. Простір, що повстав в період увладнення в Києві Російської імперії тепер наповнений тими, хто намагається здолати вплив цієї імперії у себе в селищі чи містечку.
Дивовижні історії порятунку спадщини та подолання провінціалізму зібрала журналістка УП.Культура Анастасія Большакова.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Викраденню не підлягає
Вікторія Неруш з міста Мена на Чернігівщині опікується збереженням досить дивовижної спадщини, яку не можна просто взяти і викрасти з музею. Тож, скарб цей пережив і останню російську окупацію села на початку повномасштабного вторгнення 2022 року.
«Наша спадщина – це наша менська говірка. І вона притаманна всім, від першого «ау» дитини і до чистої старої говірки людей похилого віку», – говорить про свій скарб Вікторія.
Вікторія неруш, представниця «Спілки жінок Менщини»
Фото надано ФПСУ
Село зберігало свою говірку протягом багатьох століть, історія її доходить до часів Київської Русі. Не пропала вона і тоді, коли в СРСР таврували цей говір меншовартісним й «сільським». Вистояла і тоді, коли за часів незалежності менську говірку звинувачували у паплюженні української мови і перенасиченні русизмами.
І ось, після драматичних подій окупації з’ясувалось, що цей говір – важливий чинник для об’єднання громади і усвідомлення локальної ідентичності.
«Вже в 2022 році ми почали працювати із нашою говіркою і зробили те, що подобається дітям і молоді найбільше, випустили настільну гру. Туди увійшли 80 самих «смачних» й цікавих виразів. І у всіх виникла цікавість, що це за слова, де вони взялися. Так пригадували і бабусь, і мам й інших родичів«, – розповідає пані Неруш.
Разом з місцевими мешканцями команда проєкту збирала відео та аудіо з автентичною менською говіркою, випустила друком різні збірки та словник діалектних слів. Місцева молодь знайшла замінник сленговому «няшний» – «рахманий». Так виник комікс про котика Рахмана.
З різними словами менської говірки почали створювати мерч, як, наприклад, футболку з малюнком гарбуза і підписом «карахонька». В ній Вікторія і прийшла до Мистецького арсеналу.
Для збірки віршів з вживанням менської говірки руку доклав й поет-гуморист Гриць Гайовий, що виріс на Менщині. За українську мову та сатиричні вірші свого часу його відправили до таборів. Тож створивши поему-триптих написав жартома, що «вперше в житті писав на замовлення» й робив це в задоволення.
Збереження говірки мешканцями Мени почало впливати і на простір. Команді Вікторії Неруш передали автентичну хату-мазанку, в якій почали проводити культурні заходи. Як жартує Вікторія, охороняє будинок група жінок, які створили музичний ансамбль. Часто вони проводять там свої репетиції та беруть участь в подіях проєкту.
Команда проєкту «Балачки на рундуку»
Вікторія Неруш
«В нас поєдналися два компоненти – відновлення матеріальної і нематеріальної спадщини навіть в назві «Балачки на рундуку». Рундук – це ганок, на який саме зручніше сідати і розмовляти. Лузати насіння, гладити кота, дивитись на природу, слухати пташок і балакати нашою менською говіркою. Ми влітку мазали цю хату глиною, всередині її відновили, дотримуючись всіх технологій і традицій«, – додає Вікторія.
Після цього до процесу відновлення спадщини підключилась молодь. Так почали відновлювати мозаїки на автобусних зупинках – разом вони відреставрували 5 мозаїчних панно. Й чекають на те, що спільна робота надихне на нові проєкти.
Вікторія Неруш
Вікторія Неруш
Вікторія Неруш
Збереження філософії та нові формати
У селі Сковородинівка на Харківщині розташовувався Національний музей Григорія Сковороди. Після ракетного удару по ньому весною 2022 року, вцілілою залишилася лише статуя філософа, яка стала своєрідним символом стійкості. Втім довгий час будівля потребувала консервації й протиаварійних робіт.
Тож, не дочекавшись фінансування від держави, керівництво відкрило свій власний збір й саме тоді з’явилася його спільнота по всій Україні. Згодом спільна дія переросла ще й в новий сайт, який описує життя Сковороди і пропонує переосмислити майбутнє музею Сковороди.
На конференції музей представляла заступниця директорки Настя Іщенко. Вона розповіла, як робота над порятунком музею утворила велику нелокальну спільноту: «Насправді саме вся ця історія зі збором «301 Справжній друг Сковороди» і стала точкою натхнення для цього проєкту. Тоді ми не могли втрачати видимість музею в часі і просторі, хоча саме в листопаді-грудні розпочалася криза донатів. Тож ми вирішили присвятити збір до дня народження Григорія Савича. Тоді найбільше вражало, у нас були дуже великі донати – від 100 до 150 тисяч гривень. Але з’являлися справжні мурашки по шкірі, коли я бачила донати по 5, 10 гривень і розуміла, що по той бік екрану сидить людина і віддає ці гроші саме на наш музей«.
Настя Іщенко, заступниця директорки Музею григорія Сковороди
Фото надано ФПСУ
Після вдалого збору розпочалася дослідницька робота, де працівники музею хотіли показати його цінності й чесноти, але не ідеалізувати образ Сковороди, ускладнювати чи перебільшувати його історію. Й так спільнота розширилась від тих, хто про нього вже довго знав, до тих, хто знайомився з ним вперше. А ще відмовилася від буквальної форми, хоча кошти на відбудову досі зберігаються на рахунку установи й чекають узгодження від держави. І на припинення постійних обстрілів.
«Це не означає, що відмовляючись від форм ми не продовжуємо працювати над відбудовою музей. Але ми вийшли на інший глибинний сенс, зрозуміли, що відновлення – це не тільки стіни. Й коли створили сайт, то боялися реакції на яскраві кольори в дизайні та інакші форми. Але навіть філософи, дослідники нас підтримали і побачили там глибинність і простоту«, – розповіла заступниця.
Айдентика нового музею Сковороди.
Айдентика нового музею Сковороди.
Айдентика нового музею Сковороди.
У новій формі музею відмовились від буквальної цифровізації: 3D-екскурсій, VR-турів й фотографій усіх експонатів. Зараз працівники збирають відгуки про сайт, щоб формувати нове бачення платформи разом з відвідувачами. Відновлення стін запланували на потім, через безпекову ситуацію у регіоні. Тому тепер на сайті з’явилося три «шляхи Сковороди»: на одному з них збирають допомогу вже не для музею, а для потреб громад Харківщини і збройних сил.
Олександра Новосел
«Цікавий інсайт про існування музею поза його межами стався, коли діти з сусіднього села приїжджали на екскурсію. Бо загалом місцеві вже звикли до того, що поруч жив Сковорода і просто проходять повз. Там був хлопчик, якому я сказала: «Ти уявляєш, це ніби Бетмен жив з тобою в сусідньому селі». І реакція в нього одразу змінилася. Він побачив дуб, під яким сидів Григорій Савич, і був у захваті, що може на тому ж місці посидіти.
Тому що найголовніша проблема, коли ти працюєш зі зруйнованою спадщиною, це те, що ми починаємо і цінувати, коли ми її втратили. А от тут молодим поколінням ми можемо говорити про те, музей – це не тільки стіни«, – підсумовує Настя.
Ідентичність повстає у взаємодії
Проєкт, про який чи не найбільше згадували на конференції – Капитолівська сільська бібліотека у деокупованому селищі на Харківщині та організований її командою мурал на честь закатованого росіянами поета і письменника Володимира Вакуленка, жителя цього села.
Головна бібліотекарка – Юлія Какуля-Данилюк – щоб працювати з місцевими після деокупації проходила додаткові тренінги. Серед них й навчання з модерування кіноклубів від платформи фестивалю документалістики Docudays. Саме кіноклуби стали улюбленим довіллям мешканців Капитолівки, їх проводять у сільській бібліотеці.
Юлія Какуля-Данилюк, бібліотекарка Капитолівської сільської бібліотеки
Фото надано ФПСУ
Головна мета простору – об’єднання роз’єднаної війною спільноти, пошук точок дотику.
«Дуже цікаво вийшло в окупації: ми всі були в один час в одному місці, але кожен має різні спогади про це. Було дуже важко, тому що ти не мав свободи у своєму ж селі, мав купу обмежень, повинен був ходити з білими пов’язками. Для когось це було принизливо, а дехто вважав це нормою. Я обурювалась якось маркувати себе, коли я в себе вдома, розумієте? А хтось радів, що дають пайки, їх не ображають. Тільки про 8 закатованих людей, серед яких був і Володимир, дізналися вже потім. І це різне сприйняття нас роз’єднало«, – ділиться пані Юлія.
В селі залишилася лише половина населення – менш як 800 людей. Але разом їм потрібно було відбудовувати село, відновлювати місцевість від окупації і намагатися повернутися до буденності. Спільний простір, як розповідає Юлія, став таким поштовхом.
Кіноклуби в оновленій Капитолівській бібліотеці
Юлія Какуля-Данилюк
«Все більше людей приходить дивитися кіно в бібліотеці. Проводимо обговорення та всім даємо можливість висловитися, й так діло потрошки просувається. Я бачу, що вони задумалися, я бачу, що вони говорять інакше і ставлять питання. Думаю, що це гарний результат, хоч і маленький«, – розповіла бібліотекарка.
Важливим проєктом зі збереження пам’яті про трагічні події окупації став мурал на в’їзді в село. Над задумкою цього проєкту працював ще Володимир Вакуленко, втім реалізувати ідею змогли лише по його загибелі.
На стінописі зобразили не самого письменника, щоб уникнути пафосу і героїзації однієї людини. Натомість запросили місцевих дітей та художників з Харкова, а вони показали інтерпретацію місцевих традицій та культури. Назвали проєкт словами Вікторії Амеліної «Дім там, де твої сліди». Саме вона знайшла заховані щоденники Вакуленка, а згодом загинула після російського обстрілу у Краматорську.
«Я хочу долучити як можна більше організацій, які тепер будуть вчити чомусь новому – креативному, культурному, а ще психологічному розвантаженню наприклад. І мені дуже хочеться, залучати не тільки для дорослих, а й підлітків, дітей. Бо це наше майбутнє, але вони всі настільки травмовані, й розуміють через кого це сталося. Тому мені хочеться, щоб в них захопилося, відчуття патріотизму, любові до своєї країни«, – підсумувала Юлія.
Крім цих трьох проєктів свої історії розповідали ще 11 організацій з Одеської, Чернігівської, Харківської, Сумської, Херсонської, Миколаївської, Донецької та Луганської областей. А координували та були наставниками для них чотири інші мистецькі інституції – власне, Мистецький Арсенал, а також Харківський Літмузей, Одеський національний художній музей і Платформа культурних ініціатив “Ізоляція”. Організатором програми виступив фонд «Партнерство за сильну Україну». Гостею на заключній конференції стала Надзвичайний і повноважний посол Канади в Україні Наталка Цмоць.
