Table of Contents
Танк «Оплот», БТР-4, ракета-носій «Зеніт» чи легендарні літаки «Мрія» та «Руслан» – усі вони, як і багато інших технологій, колись були створені в єдиній українській науково-промисловій екосистемі за участю тисяч фахівців.
Але останні десятиліття наукова сфера в Україні здебільшого занепадала. Хронічне недофінансування, відсутність притомної державної політики у сфері науки та інновацій, поступове старіння фахівців – усе це гальмувало розвиток технологій і впровадження їх у виробництво.
Діяльність наукових установ залишилася забюрократизованою на рівні минулого століття та заточеною під планову економічну систему, а умов для співпраці з бізнесом створено не було. У результаті низка інститутів з унікальними експериментальним та виробничим обладнанням просто розвалилися.
Як підсумок – десятки, якщо не сотні розробок, поступово «витікали» за кордон за копійки. Така діяльність давала інститутам можливість вижити та зберегти ядро колективів, але розвиток за таких умов неможливий.
До війни з Росією українська наука підходила скоріше за інерцією, працюючи у вузьких рамках. Унікальні розробки та «мізки» все ще роблять її конкурентоспроможною у кількох стратегічних галузях промисловості. Наприклад, компетенції у фізиці, матеріалознавстві, дослідженні металів та сплавів, зварюванні чи технологій для ракетної техніки, робили послуги науковців потрібними для таких підприємств, як «Мотор Січ», «Антонов», «Зоря»-«Машпроєкт», КБ «Південне» чи «Заводу ім. Малишева».
Водночас у більш динамічних технологіях – безпілотниках, робототехніці, штучному інтелекті чи компонентах для дронів, українській науці конкурувати куди складніше. У сфері, де технологічні зміни відбуваються кожні пів року, а то й три місяці, науковцям без сталих зв’язків з виробництвом та військовими працювати складно.
Багато R&D-команд, які сьогодні вдосконалюють безпілотну техніку чи розробляють системи РЕБ, здобули освіту чи працювали саме в українській науці. Проте через забюрократизованість, низький рівень зарплат та відсутність можливості комерціалізувати власну розробку ці люди йшли з інститутів та університетів й створювали власні компанії. А наукові установи та держава просто втрачали гроші та перспективи розвитку.
Така модель зрозуміліша для оборонки, яка не має часу на бюрократію. У момент, коли інновація на фронті потрібна тут і зараз, співпраця з командами з приватного сектору вбачається найкращим рішенням.
Але для дійсно складних оборонних технологічних проєктів експериментальні та обчислювальні потужності для багатьох рішень знаходяться саме в державних інститутах та університетах. А отже співпраця науки та бізнесу була б зараз дуже доречною для виробництва озброєнь.
Українські законотворці не одне десятиліття намагаються створити ефективне законодавство, яке б сприяло розвитку інновацій та збільшило інвестиції в науку. Але поки бізнесу доводиться самостійно шукати напівлегальні шляхи отримання розробок з державної науки.
Чому система погано працює?
У спадок з радянських часів Україна отримала потужну наукову і дослідну інфраструктуру, яка складалася з наукових-дослідних інститутів зі спеціальними конструкторсько-технологічними бюро, науково-виробничих підприємств та експериментальних заводів. В умовах планової економіки така система могла генерувати розробки, хоч і не бути достатньо гнучкою та ефективною.
Вона складалася з чотирьох рівнів. Перший – це інститути, які розробляють теоретичну основу для практичних досліджень.
Другий – науково-дослідні установи, які працюють з фізичними матеріалами та їх властивостями. Такі установи, окрім експериментального обладнання, зазвичай мали й власне дрібносерійне виробництво для демонстрації виробів.
Третій рівень – галузеві науково-виробничі підприємства або конструкторські бюро, які виробляли готову продукцію (наприклад – плати чи прилади для авіаційної промисловості) і мали потужну дослідно-конструкторську базу, яка працювала над постійним вдосконаленням виробів.
Четвертий рівень – серійний завод, який ставив надійну та випробувану технологію «на потік».
Виробництво штучних діамантів у спеціальному конструкторсько-технологічному бюро Інституту надтвердих матеріалів ім. В.М. Бакуля у Києві. Стоп-кадр з фільму «Надміцні матеріали», 1987 р. Джерело: YouTube / Alexandr Zudin
Управління цією системою відбувалося централізовано, за участю галузевих міністерств та Академії наук. Міністерства і формували замовлення науці відповідно до своїх потреб та контролювали його виконання.
Проте з обвалом планової економіки та відсутністю замовлень, а надалі й приватизацією багатьох підприємств, система перестала працювати. Найбільше постраждала саме третя ланка – науково-дослідні підприємства. З руйнуванням кооперації постачати продукцію стало просто нікому. Зникли й головні замовники конструкторських робіт.
Найболючішим прикладом є мікроелектронна галузь. Тільки в ній на території України у 1990 році працювало майже 200 тисяч фахівців. А у 2020 – трохи більше тисячі осіб.
Графік демонструє кадрові втрати мікроелектронної галузі в Україні. Джерело: Вісник НАН України
Один з наслідків – закупівля компонентів для зброї в Китаї. Навряд українські компоненти, за умови збереження галузі, були б такими ж конкурентними як світові аналоги. Проте виробнича база для розвитку виробництва власної електроніки була б значно багатшою.
Швидкісний десантний катер на повітряній подушці «Зубр» у складі ВМС КНР. Два катери та документація на їх виробництво були продані до Китаю за контактом 2009 року. Фото з відкритих джерел
У 1970-х роках у NASA створили шкалу рівнів технологічної готовності розробки (Technology readiness levels, TRL). Таких рівнів десять. TRL-1 та TRL-2 – це формування концепції технології, а TRL-10 означає, що розробка підтвердила свої характеристики та успішно застосована за призначенням.
Проблема в тому, що українська наука може діяти до рівня TRL-4, тобто працювати з технологією на етапі лабораторних випробувань. А підготовка макета та дослідного зразка для випробувань передбачена наступними рівнями технологічної готовності. З ними й мали б працювати галузеві науково-дослідні підприємства. Але ця ланка зараз майже повністю відсутня.
Бізнес здебільшого не ризикує вкладати кошти в наукові дослідження, принаймні у державних установах, які не можуть проводити ефективну господарську діяльність. Підприємці вбачають ризики постійних аудитів у державній науці, які можуть повністю зупинити дослідження. Також існує проблема і з тендерами – державні закупівлі через Prozorro займають багато часу і відтерміновують готовність виробів. Додамо до цього час, потрібний на випробування, і вийдемо на показники у кілька років. Технологія до завершення випробувань просто застаріє.
Саме тому приватний сектор працює з ФОПами. Популярною є практика, коли вчений на базі наукової установи виконує обрахунки, готує аналітичні матеріали чи навіть вироби, отримує за це гроші, а університет фактично залишається «за бортом» цієї співпраці та не інвестує у розвиток.
«Якщо науковець не має готового документу, який може відразу продати, то він позбавлений аргументу перед державою, чому він це робить. Якраз рівні TRL-5 та 6 є найбільш трудомісткими. Нам потрібен не один лабораторний зразок, а набагато більше зразків, які зможуть показати результат у реальних умовах. На це вам потрібно більше матеріалів. На експерименти потрібно більше часу. Це й оплата робочих годин. І за це ніхто не хоче платити. Це називається «долина смерті» розробки. Бізнес ще не готовий це фінансувати, бо для нього це дуже дорого. І він не бачить, як він зможе повернути ці гроші. Це природно для бізнесу, бо він теж ризикує», – розповіла «Оборонці» голова Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій Олександра Антонюк.
На думку голови правління «Українського кластера подвійних технологій» Дениса Святокума, державна наука не встигає за трендами на полі бою, тож бізнес створює власні R&D-команди на підприємствах. «Науковці можуть знайти класне рішення, але довго. А у нас немає часу. Та й воно не цікаво вже нікому буде завтра. Бо техніку потрібно постійно модернізувати», – говорить він у розмові з «Оборонкою».
Проте державна наука залишається сильною у багатьох стратегічно-важливих сферах ОПК. Десятки установ залучені до реалізації ракетної програми, виробництва бронетехніки, артилерійських систем та боєприпасів. За свої розробки, в тому числі оборонні, науковці минулого року були нагороджені Національною премією імені Бориса Патона.
Бронетранспортер БТР-4МВ зі змінними керамічними панелями, розробленими за технологією українських науковців. Фото «Оборонки»
Що робити?
Більшість подібних проблем вже розв’язали на заході. Ще на початку 50-х років у Стенфорді в Каліфорнії було створено науковий парк при місцевому університеті. Приватні компанії могли працювати на місцевому обладнанні та залучати студентів і їх викладачів до розробок, даючи поштовх розвитку і їх ідеям. Згодом саме науковий парк Стенфорда сприяв розвитку «Кремнієвої долини», яка є інноваційним центром не лише США, але й світу.
Модель наукового парку дозволила об’єднати наукові ідеї та ресурси для досліджень, а також привела капітал в університети. Бізнес, вкладаючи кошти в науковий парк на правах співвласника, отримує технології, а університет працює у незабюрократизованій системі й комерціалізує власні розробки. Ця модель виявилась настільки вдалою, що швидко масштабувалася у США, а згодом і у Європі.
Кремнієва долина, заснована на успішній співпраці університетів Каліфорнії та приватних компаній / Depositphotos
Подібний досвід хотіли перейняти й в Україні. Ще у 2006 році було прийнято закон про науковий парк «Київська політехніка», а за три роки Верховна Рада проголосувала за універсальний закон про наукові парки. Зараз, за даними МОН, в Україні зареєстровано 49 наукових парків, проте, як зазначав один зі співрозмовників «Оборонки» у міністерстві освіти, було б добре, якби з них ефективно працювали хоча б три.
Модель роботи науки та бізнесу в науковому парку має сприяти розвитку інновацій та технологій. Тоді б приватна оборонна компанія, яка хоче отримати технологію виробництва сплавів для техніки чи обладнання для пошуку мін за допомогою БПЛА, могла б виступати замовником або партнером інституту для спільної розробки цієї технології у науковому парку. Така модель була б зрозумілою для всіх учасників.
«У підприємств оборонки сьогодні гроші є. Питання тільки в тому, щоб ми правильно з ними співпрацювали. (…) На цей рік потужності (обладнання та працівників університету – ред.) КПІ офіційно, я маю на увазі те, що ми отримали від державного замовника, завантажені десь 15% від того, що ми можемо», – ділиться у програмі Security Talks Юрій Єхануров, який очолює Інститут передових оборонних технологій у КПІ ім. Ігоря Сікорського.
Лінійка наносупутників розробки КПІ ім. Сікорського. Фото пресцентру університету
«В Україні не сформувалася культура бізнесу замовляти навіть в українських Think Tank сценарії розвитку подій. Хоча таких інституцій в Україні достатньо багато. Я досить багато прикладів знаю, коли український бізнес замовляє дослідження в закордонних інституціях. Як на мене – це неправильно, тому що українська наука і українська освіта достатньо потужні», – зазначає в коментарі журналісту «Оборонки» ректор КНУ імені Тараса Шевченка Володимир Бугров.
Science City та нові наукові парки
Розв’язувати ці проблеми держава планує урядовим проєктом Science City. Він має урегулювати правові обмеження, які гальмують ефективну роботу вже створених наукових парків.
Вперше проєкт анонсував міністр цифрової трансформації Михайло Федоров у грудні 2024 року. Мінцифри бере на себе роль інтегратора наукових парків в правовий режим Дія.City, а міносвіти (МОН) – готує програми та законодавчу базу.
Як розповів «Оборонці» один зі співавторів проєкту, заступник міністра освіти з питань розвитку науки та інновацій Денис Курбатов, перша і головна пропозиція – звільнити резидентів Science City від ПДВ та запровадити безмитне ввезення дослідницького обладнання, яке сьогодні оподатковується. Крім того, приватний бізнес зможе отримати пільгові умови оренди приміщень наукових установ для реалізації спільних проєктів з державною наукою.
Пільги отримуватимуть наукові парки, які реалізовуватимуть пріоритетні проєкти для потреб держави, наприклад, для оборонної промисловості. Для цього вони мають подати заяву про реєстрацію проєкту, що потребує підтримки, до МОН.
Територія наукового парку при Амстердамському університеті. Фото з відкритих джерел
Проєкт Science City не має обмежень щодо форми власності наукового парку. Лише одна умова – частка державного ВНЗ чи інституту не має бути меншою за 10%. Як вважає представник бізнесу Денис Святокум, саме модель створення парку при державній установі, але з переважаючим приватним капіталом, дозволить ефективно шукати й інвестувати в розробки оборонного та подвійного призначення. При цьому університет отримуватиме абсолютно прозорі переваги з роялті за використання інтелектуальної власності.
У підсумку проєкт передбачає, що отримані від наукових парків гроші підуть на потреби самих університетів та інститутів, а не зникнуть у ФОПах без будь-якої користі для інститутів.
Одним з перших наукових парків, які працюватиме за моделлю Science City, стане об’єднання на базі Київського авіаційного інституту (КАІ). Тут сконцентруються на розробці рішень у сферах deep tech, цивільних БПЛА, кібербезпеки, штучного інтелекту, машинного навчання, матеріалознавства та роботизованих систем.
Зараз реформа зіткнулась з викликом – перестановки в уряді, які можуть якщо не повністю зірвати, то пригальмувати її впровадження. Але Курбатов вважає, що оскільки реформа впроваджувалась спільно з західними партнерами і є стратегічною, навряд хтось буде їй протидіяти.
Як вдало висловився під час обговорення перспектив створення українського аналога американського агентства передових оборонних технологій (DARPA) науковець Олексій Костенко, багато технологічних рішень, які колись поклали «у холодильник», нині необхідно дістати та детально проаналізувати. І зараз багато рішень у галузях штучного інтелекту чи для систем управління можуть стати частиною нової розробки, яку розпочне ініціативна команда з бізнесу.
Модель наукових парків може стати своєрідним вікном входу приватної оборонки у наукову сферу. Зі зрозумілими правилами та бенефітами для всіх сторін. Водночас науковий парк буде тою ланкою, яка дозволить державній науці боротись за інвестиції, конкурувати з іншими, а отже прискорювати розвиток. І позбутися нарешті неефективного витрачання коштів за роботу, яку неможливо інтегрувати у виробництво.
