Полеміку Віталія Портникова з Латиніною (в помпезному шкіряному кріслі, з якого стирчить одна голова, вона нагадує злу королеву з «Аліси»), я слухала в потязі Хелм–Київ, навушниками ховаючись від реальності.
Дєвочка навпроти розповідала телефоном мамі, що вона харашо здала польський тест. На верхніх полицях жінка всю дорогу вмовляла онука сьєсть булачку і пазваніть дєдушкє. В сусідніх купе голосно гиготіли і розмовляли російською жінки, що на пару тижнів їдуть додому. Ті, які змушені були тікати від російських бомб і снарядів по світах.
Коли просиш звертатися до себе українською, у відповідь можна почути весь спектр інфантильності: так звикли, так зручніше, з дєтства так гаварю, Конституцію нікто нє отмєнял, ета наше права. Безумовно, всі ми маємо права. Але є і обовʼязок. Перед країною, яка стікає кровʼю саме за те, що сміє відстоювати, виборювати, захищати свою ідентичність. Основою якої є наша мова і історія.
Реклама:
В соцмережах я бачила купу захвату сильною і аргументованою позицією Віталія. Але від тих, хто й так знає історію, розуміє маніпуляції і блеф москвичів про «адін народ» й ніколи не мав ілюзій щодо справжніх намірів багаторічної російської мовної експансії. На жаль, ті, хто не замислюються про свою ідентичність, продовжують слухати марафон і арестовичів.
На вулицях Вільнюса, Варшави, Берліна багато російської. На це звертають увагу наші добрі друзі, які дали прихисток мільйонам українок і українських дітей, аби врятувати їх від російських бомб. Європейські колеги розповідають, що взимку-навесні 22-го біженці більше старалися говорити українською, відмежовуючись в будь-який спосіб від країни- агресора, яка вигнала їх зі своїх домівок, намагаючись через мову теж висловити свій протест війні. Зараз ситуація змінюється. Хтось адаптувався в іншій країні і все менше читає українських новин, комусь так зручніше. Й вивчити польську, німецьку, французьку чи нідерландську виявляється легше, ніж просто говорити мовою, яку ти вчив в школі, яка звучала на вулицях твого рідного міста, але ти роками її зневажав, бо так звик.
Безумовно, Європа мультикультурна і толерантна. Але ж ми апелюємо до європейців посилити тиск на РФ і візовий режим, блокувати рахунки росіян, протестуємо, коли нєтрєбко повертають в берлінську оперу. Нам за росіян, які є носіями імперської ідеології, соромно. Чому ж ми в побуті залишаємося носіями їх мови і не можемо заблокувати її в повсякденному спілкуванні?
Буду чесна, я теж з двомовної родини, колись давно працювала в російськомовній редакції, але мені пощастило з вчителями, президент Ющенко зробив нашій команді щеплення українством, змусив переосмислити трагедію Голодомору як геноциду. А в 2014-му взагалі відрізало. Бо винні в цій страшній війні, в якій гинуть найкращі наші люди, не лише Путін, а Росія і росіяни, які хочуть війни. Всі вони хочуть війни.
Безумовно, в ЗСУ багато військових послуговуються російською. Але вони свою відданість Україні щодня доводять своєю жертовністю і героїзмом. Їм за це доземний уклін. Ми ж в тилу просто зобовʼязані захистити українську державність повагою до нашої історії і мови. Інакше що тоді ми захищаємо?
Державність – це не лише територія, держава – не лише паспорт, за яким можна отримати допомогу для біженців, нація – не лише назва. Й мова сьогодні в більшій небезпеці, ніж в 22-му.
Мене тривожить повне нерозуміння владою рівня проблеми! Черги на Арсенал не є індикатором, що в нас все добре з захистом мови і книги. В марафоні – пропаганда влади, а не цінностей. В парламенті блокують закон про заборону московської церкви і знову тягнуть законопроєкт про англійську, де знищують український дубляж. З біженцями ніхто не працює, аби підтримати в них українство, допомогти зберегти українську ідентичність або знайти її в собі.
На окупованих Росією територіях немає української. Вона може бути тільки в Україні. В серці тих, хто ідентифікує себе українцями.
Нещодавно на одному дипломатичному прийнятті я говорила з членом наглядової ради Укрзалізниця – Ukrzaliznytsia , що було б дуже правильно започаткувати проєкт на підтримку української в наших міжнародних поїздах. Бодай робити оголошення, нагадуючи про війну за державність і ідентичність. Аби всі, хто пишається, що ми – українці, згадував й про нашу мову, переходячи на неї з любовʼю і гордістю.
Ірина Геращенко
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція «Української правди» не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
